Національний університет «Острозька академія» — наступник першого вищого навчального закладу східнослов’янських народів — Острозької слов’яно-греко-латинської академії. Сьогодні виш визнано одним із найпрестижніших вищих навчальних закладів України.

Університет

Національний університет «Острозька академія» має статус самоврядного (автономного) дослідницького національного вищого навчального закладу. В університеті функціонують наукові центри, лабораторії, спеціалізовані вчені ради із захисту кандидатських дисертацій.

Наука
Ресурси

Серед ресурсів, що надаються студентам, викладачам, працівникам та гостям університету наукова бібліотека, відділ кадрів, інформаційно-рекламний відділ, відділ міжнародних зв’язків, Центр вивчення спадщини Острозької академії, ресурсні центри, методичні кабінети.

В Національному університеті «Острозька академія» діє п'ять факультетів та Інститут права ім. І. Малиновського, студенти яких навчаються на 18 престижних спеціальностях.

Факультети
Корисне

При Острозькій академії створена велика кількість студентських організацій, а також проектів, у яких студенти беруть активну участь, мають змогу проявити свій творчий потенціал та реалізувати себе.

До 100-річчя бою під Крутами

20 січня 2018

29 січня ми відзначаємо 100-річчя бою під Крутами. Це одна із найтрагічніших сторінок в історії України. Молоді юнаки повстали проти більшовицьких загарбників під станцією Крути. У нерівному бою зійшлося дві сили: менша, але мужня і волелюбна, і більша — жорстока і кривава. Українські війська, які складалися зі студентів і учнів старших класів під керівництвом Аверкія Гончаренка, вступили в нерівний бій з більшовицькою Червоною Армією. В умовах відсутності української регулярної армії саме українській молоді довелося стати на захист Батьківщини. Трагічна доля спіткала більшість із них, але померли вони за Україну.

Схожий випадок стався в цей час в Острозі. Як розповідає краєзнавець Микола Бендюк, сто років тому, у грудні 1917 р., єдиною владою в місті Острозі залишилось військово-молодіжне товариство «Січ імені Івана Богуна». До острозької січі входили українські хлопці із місцевої гімназії. У них вже була зброя, отримана від українського комітету солдатів Рильського піхотного полку, який базувався в Острозі. Солдати старались підтримувати порядок на території військових містечок, а січовики контролювали ситуацію з цивільним населенням міста.

2 грудня 1917 р. у Брест-Литовському, де перебувала дипломатична делегація УНР під керівництвом Голубовича, українські делегати зустрілися з представниками Німеччини та Австро-Угорщини з питань підписання перемир’я, що свідчило про визнання незалежності України. Більшовицька Рада народних комісарів 2 грудня 1917 р. у Петрограді ухвалила «Маніфест до українського народу» з ультимативними вимогами до Української Ради. Згідно з чим у разі невиконання ультиматуму протягом 48 годин оголошувався стан війни між Україною та Росією. Тоді ж масово збільшовичені військові підрозділи почали повертатися з фронту. Один із таких загонів під керівництвом більшовицьких комісарів зупинився на залізничному вокзалі в Кривині. Острозькі січовики, щоб не наражати на небезпеку Острог, вирішили випередити можливі дії солдатів щодо грабунку міста, виїхали до Кривина. Потрібно відмітити, що більшість російських солдатів були деморалізовані і хотіли повернутися додому. Завдання острозьких січовиків було й в тому, щоб відібрати в них зброю. Але так сталось що комісари організували збільшовичених солдатів і прийняли бій. Під час бою частина гімназистів-січовиків загинула. Острожани настільки шанували цих хлопців що вирішили поховати їх на Замковій горі в Острозі. Могила була насипана біля Круглої вежі і на ній поставили дерев’яний хрест. На похорон прийшло як українське так і єврейське населення міста.

Пропонуємо до Вашої уваги матеріал Ярини Михайлишин «Крути. Мовою очевидців та причетних», який опублікований на сайті «Україна Incognita» щоденної всеукраїнської газети «День» — щирого друга та інформаційного партнера Національного університету «Острозька академія».

Крути. Мовою очевидців та причетних

Ярина МИХАЙЛИШИН

29 січня 1918 року біля заметеної снігом станції «Крути» відбувся трагічний бій українського студентства з червоногвардійською армією Муравйова. Сьогодні в Україні немає більшовиків-горлорізів, однак, є інші, що б’ють до півсмерті та навмисне стріляють в очі. У нас вже немає беззбройних загонів студентів, які Грушевський кине на ворожі війська. Але є відважна молодь, яка сама з камінням у руках стає боронити свою свободу на вулиці, що носить його ім’я. Багато змінилось імен, люди вигадали нові назви, але деякі події Україні довелось пережити вкотре.

Ось кілька документів часів Крут та спогадів учасників бою. Чомусь мені здалось, що це писали мої сучасники.

Промова М.А. Муравйова на станції Бахмач перед взяттям Києва (з доповіді секретаря армійського комітету Першої революційної армії РСФРР Люсіль Цвангер про діяльність М. А. Муравйова в Україні)

«Товарищи! Я знаю, что многие из вас устали, но не долго вам работать. Наша задача взять Киев, и тогда вы сможете возвратиться домой. Много вам пришлось страдать, но они кровью ответят за все ваши страдания. Мы им покажем, дайте только добраться до Киева. Если нужно будет — не постою ни перед чем: камня на камне не оставлю в Киеве. Жителей не жалеть, они нас не жалели, они терпели хозяйничанье гайдамаков. Мы всех их перестреляем и перережем. Ми им покажем. Нечего бояться кровопускания. Кто не с нами, тот против нас. Вы, доблестные товарищи, вы мне поможете взять Киев, а там вы будете вознаграждены».

Промова М. Грушевського під Центральною Радою на похоронах січовиків студентського куреня (уривок)

«Велике щастя згинути так, в боротьбі, а не дезертирами, не нейтральними, не змішаними в юрбі страхополохами, що безплатними пасажирами силкуються прослизнути в нове царство української свободи! Велике щастя окупити своєю кров’ю забезпечення сеї свободи!

Ось у сій хвилі, коли провозять їх домовини перед Центральною Радою, де протягом року кувалась українська державність, з фронту її будинку здирають російського орла, ганебний знак російської власти над Україною, символ неволі, в котрій вона прожила двісті шістдесят з верхом літ! Видко, можливість його здерти не давалась даремно, видко, вона не могла пройти без жертв, її треба було купити кров’ю і кров пролили сі молоді герої, котрих ми нині проважаємо!»

Спогади учасників бою під Крутами

«Така вже історична доля України, що вона, починаючи від славних запорожців, які гострими козацькими шаблями завзято боронили рідний край від напасників, аж до останнього часу в боротьбі добуває своє право на волю і незалежність; така її доля... Але щастя її в тому, думалось мені, що ніколи не переводились на Вкраїні вірні сини-лицарі, які в найтяжчі часи безправ’я та рабства високо держали прапор визволення, не спиняючись навіть перед тим, щоб життя віддати за свою убогу матір — Україну. Ми були часткою тих вірних синів і тому ми поїхали».

«Який настрій був під час битви? Була все та ж певність у неминучості свого рішення, свідомість своїх обов’язків перед своєю совістю, і ця певність і свідомість була причиною того, що не страшні були ні свист куль, ні розриви смертоносних шрапнелі...»

( Іван ШАРИЙ, «Січовики під Крутами»)

«У юнкерів патрони були видані ще у Києві, січовикам-же, багато з котрих не вміли добре поводитись зі зброєю, набоїв не дали, щоби не було якогось випадка. Посилаючи на лінію, набоїв знову таки не дали, чи забули, чи щитали що це лишнє, факт тільки той, що набоїв козаки мали по 1, по 2 обойми, котрі вони випросили у юнкерів. Були більш енергійні хлопці, але таких було дуже мало, котрі заздалегідь подоставали патронів, і в скрутну хвилину поділилися з своїми товаришами. Але це було випадково. В середньому на чоловіка падало не більше, як по 10 патронів».

( Б. С-ко «Спогади про Крутські події»)

«Ворог був багато чисельнішим. Кулі сипались, а у нас швидко почала відчуватись нестача набоїв. Послали кількох за набоями.

Бій тривав далі. Москалі налазили. Простір між ними і нами меншав. Вже не лежалося в окопі. Якось незручно було цілитись, лежачи. Занадто конкретно відчувалась ціль... Спочатку хтось підвівсь на коліно, а потім і зовсім встав. Один по одному піднялась за ним уся лава. Навстойки було ліпше ціляти.

Москалі з дикою лайкою, з галасом і зойками неймовірними, пробували атакувати, але мовчазна рідненька лава стійко боронилась. Це їх дивувало, п’янило...Немов скажені, лізли вони наперед для того, щоб знову відійти перед спокійним, витривалим вогнем.

Біля двох годин тривав бій...Але сили були занадто нерівні... З одного боку численніший і добре набоями забезпечений ворог, а з другого — купка юнаків, не здібна до ладу володіти зброєю, позбавлена потрібної кількості набоїв...

Вистрілювалось останнє... Становище робилось критичним. Москалі були вже зовсім близько. Вже ясно було видко їхні брудні, розлючені обличчя...

Несподівано залунало:

— Панове, на багнети їх... Слава!

Цей заклик підхопило ще кілька голосів, і всі, як один, наша лава рушила вперед.

— Нє отступай, таваріщі, прінімай їх, — залунало з ворожого боку.

Але «товаріщі» не слухали. Ворожа лава спинилась, заколихалась і повернула назад. Громове «слава» пролунало над полем, — ми перейшли в наступ...

Але що це? З заду, з боку станції, зацюкали постріли. Засвистіли кулі. Хто ж міг би звідти стріляти? Адже там були наші! Дехто спинився... Якась замішка... «Обійшли!» — блискавкою мигає думка...Що робити? Стрункої лави немов не було... А ворог повернув і шалено обстрілює.

Почався відступ — відступ без набоїв. Ворог був спереду й ззаду. Наша лава поділилась на кілька частин і кожна відступала самостійно.

Частина відходила на село, друга на станцію, невеличка купка йшла кудись в поле.

А тут розтанув сніг. Поле зробилось грузкою баюрою. Ноги грузли в липкому болоті. Ті, що були в валянках, ледве пересували ноги. Дехто скинув валянки та й шов босий.. А кулі ворожі свистіли спереду й ззаду.

Минувши станцію, де були вже москалі, ми побачили наш потяг, що стояв далеко в полі. Москалі насідали, бігти не вистарчало сили. В роті пересохло, в грудях спирало повітря, щось стискало горло і не давало дихати...Десь із-заду, біля села пролунала «Слава» — то відбивались ті, що пішли на село...Нарешті й потяг...

Згодом засвистів паротяг, і ми вирушили назад.

Пісень не чути, сумно повертались до Київа, столиці вже самостійної України, рештки студентського полка. Жаль за тих, що загинули, стискав серце, сором червонив лице.

Тепер стали вияснюватись причини страшної невдачі. Виявилось, що штаб полка, разом з вагоном набоїв і гарматою, втік зі станції майже при перших ворожих пострілах. Через це послані не змогли вчасно доставити набоїв. Далі: школа хоружних не вдержалась, і в той час, коли студентський полк наступав, вона відійшла й пустила ворога на станцію. Через це студентський полк був оточений з двох боків. Звичайно, все одно довелось би відступати, бо ворог був принаймні вдесятеро чисельніший, але як відступати? Коли б були в свій час піднесені набої, якби був зв’язок з школою хоружних, коли б була одна керуюча рука штабу, то й відступ пройшов би планомірніше, було б менше жертв."

«Усіх полонених привели на станцію. Тут вже було кілька захоплених в інших місцях. Почався допит і знущання озвірілих червоноармійців. З нелюдською люттю били прикладами, нагаями й просто кулаками. Здоровезний червоногвардієць з диким завзяттям висмикував пасма волосся з голови т. Ш., приговорюючи: «Тяпеєрь будєшь зна-а-ать, как на пралітарійов руку паднімать». Далі увагу дикуна окуляри, які були на т. Ш. З страшенною лайкою червоногвардієць вдарив кулаком по окулярах. Розбите шкло погрузло в очі. Нещасний просив добити його.

— Падаждьош суда, у нас без суда нельзя, — з цинічною лайкою відповідали йому.

У другого товариша знайшли у сумці підручник з тригонометрії.

— Ішь ти, плани! Ето всьо адскія машінкі на нашу пралітарскую голову, — і тут же бідолаха був побитий до нестями».

«Похмуре зімове сонце, що виглянуло з-за хмар, освітило двадцять шість трупів. Спокійно, рядом лежали на крутянських полях двадцять шість трупів. Двадцять сьомого не було. В останню хвилину, під стрілами катів, хотів він врятувати собі життя й голий і босий побіг у поле. Кілька верхових погнались за ним. Сховався в печері, промитій водою в снігу, потім перейшов до села. Добра селянська сім’я приютила його, але якось про це довідалися москалі. Під вечір того ж дня біля села з’явився ще один, двадцять сьомий труп, а оселя селянина пішла з димом».

(Михайло БАТАЛІН «Крути»)

«Вже світанки нашої державности швидко вернули нас до дійсности, не даючи часу до радощів, — покликом нести все на вівтар молодої, вже загроженої ворогом держави. І несли старші громадяни, заможні і незаможні, свої лепти й дари на національний фонд, а молоді готові були без застановлення віддати й життє. То були ті перші святі хвилі відродження нації, які наступають по тяжкому національному гніту».

«Небагато нас було, яким удалось відступити до потягу. Багато загинуло в бою, особливо на правому відтинку, а на лівому при відступі. До ворожого полону захоплено дві групи: перша складалася з тих, що не змогли продертися крізь вороже коло, друга з відступивши на станцію. Переказували, що вони атакували ворога і в тій атаці дехто загинув; решту звірськи розстріляно невдовзі по битві. Селянам заборонили ховати тіла замордованих».

(Л.Л. «Спогади про бій під Крутами»)

Джерело: Крути. Січень 1918 року : документи, матеріали, дослідження, кіносценарій. упоряд. Ярослав Гаврилюк. К.: Просвiта, 2008