27 жовтня академічна спільнота Національного університету «Острозька академія» долучилася до написання Радіодиктанту національної єдности-2026.
Магістрантка спеціальности «Українська мова і література», переможниця всеукраїнського етапу ХХVI Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика, модераторка заходу Вікторія Савенко звернулася зі вступним словом:
«Українська мова не завжди була для нас буденністю, але все ж вона вижила. Бо її неможливо конфіскувати. Її можна лише передати – з уст в уста, з серця в серце, з покоління в покоління. Мова – це простір, де ми щодня слідом за поетом кажемо світу: ми стверджуємося, ми утверждаємось, бо ми живемо. Поміж усім іншим, мова – це також про те, ким ми дозволяємо собі бути. І щоразу, обираючи українську, ми обираємо власну гідність. Тож нехай цей диктант буде ще одним підтвердженням нашої єдности: ми тут, ми разом, ми говоримо українською не за покликом моди чи формального обов’язку, а тому, що інакше не вміємо бути собою. Сьогодні слово звучатиме не лише в рядках диктанту. Воно набуде різних голосів – тих, хто досліджує мову, творить нею, береже її в повсякденні й передає далі».
Після цього проректорка з навчально-виховної роботи, докторка психологічних наук, професорка Руслана Каламаж привітала академічну спільноту й акцентувала увагу на тому, що Острозька академія вже традиційно з 2010 року долучається до написання радіодиктанту.
«Саме такі заходи, як Радіодиктант національної єдности, – це значно більше, ніж писати відповідно до правил, грамотно ставити коми, крапки чи тире. Це про те, що є спільним для нас: українська мова, національна ідентичність, боротьба за свободу й незалежність, право бути собою та говорити материнською мовою. Нехай нас і надалі об’єднують українська мова, традиція, що творить майбутнє, та навіть ті помилки, які ми сьогодні зробимо. Дякую Збройним силам України і всім, завдяки яким ми маємо можливість писати цей диктант»,
Директор Навчально-наукового інституту соціально-гуманітарного менеджменту, кандидат філософських наук, доцент Максим Карповець додав:
«Мова – це важлива частина здобутку цивілізації, оскільки завдяки мові зберігається та передається інформація про націю, культуру, людей. Українська мова є фіксацією нашого стану буття та ідентичності. Це не просто спосіб спілкування, це частина національної спадщини. І ворог це прекрасно розуміє, тому намагається знищити і фізичних, і паперових носіїв української мови. Без неї не буде всього того пласту знань, який фіксує, описує та окреслює нас як українців. Тому хочу побажати, щоб ви пам’ятали, наскільки важливою є українська мова».
Завідувач кафедри української мови і літератури НаУОА, кандидат філологічних наук, доцент Віталій Максимчук зауважив:
«Сьогодні, у День української писемности та мови, ми зібралися в цих мистецьких стінах не задля пишномовних урочистостей, а для того аби скласти мовчазну й водночас найсильнішу присягу на вірність тому, що робить нас господарями власної землі, тримає твердь під ногами й небо над головами. Це наша мова.
О слово! Будь мечем моїм!
Ні, сонцем стань! вгорі спинися,
Осяй мій край і розлетися
Дощами судними над ним (О. Олесь).Українська мова – це не сукупність умовних знаків чи словникових визначень. Це сокровенний скарб, самородний кришталь, вигартуваний у вогні тисячоліть. Історія нашої мови сягає корінням глибочіні нашого буття. Ми з великою шаною згадуємо солунських братів Кирила й Методія, які подарували слов’янським землям світло грамоти й науки. Схиляємося перед подвигом Нестора Літописця, чиє перо в сутінках київських печер закарбувало перші сторінки нашого родоводу, передавши нащадкам вічну літописну спадщину. Низько вклоняємося Мелетієві Смотрицькому, який своєю мудрістю заклав міцний фундамент сучасної української граматики – мистецтва, що “вчить правильно і говорити, і писати”.
Московські зайди багато разів намагалися випекти українське слово з нашої пам’яти! Його морили валуєвськими заборонами й емськими указами, палили в багаттях, стирали з освіти, наголошували, що “нєт і бить нє можєт”. А коли слово відмовилося вмирати – ворог почав убивати тих, які мислили й творили українською. У попелищах Сандармоху московські кати розстріляли найбуйніший цвіт нашого письменства. У табірних казематах знищили Василя Стуса. Але українська мова не згоріла у вогні й не вкрилася кригою у вічній мерзлоті. Вона вижила, вистояла, змужніла, бо кожне покоління огранювало її, мов діамант.
Сьогодні московська орда знову спопеляє нашу землю, ракетами й шахедами пробуджуючи свідомість тих, хто досі не усвідомив сутности української мови. Московські окупанти палять українські книжки, знищують видавництва й книгозбірні, розстрілюють підручники в шкільних світлицях, бо бояться української мови, яка робить нас непереможними!
Ми величезною ціною виборюємо право розмовляти рідною українською мовою, утрачаючи цвіт нації! Під Ізюмом ворог убив дитячого поета Володимира Вакуленка, який закопав свій щоденник у садку з вірою, що “наші прийдуть”. У Краматорську російська ракета забрала життя письменниці Вікторії Амеліної, що документувала злочини московських загарбників і збудувала “Дім для Дома”. У ворожу засідку потрапив журналіст Роман Ратушний, який закарбував у нашій пам’яті важливі слова: “що більше росіян ми вб’ємо зараз – то менше росіян доведеться вбивати нашим дітям”. На передньому краї загинули молоді поети… Максим Кривцов… Олександр Подвишенний… Богдан Філатов… У глибокому тилу зрадницька куля вбила Ірину Фаріон, Андрія Парубія. Палких борців за українську мову й національну ідентичність.
Українська мова сьогодні – це не музейна старовина. Вона б’ється в окопах під Костянтинівкою і Лиманом, Куп’янськом і Вовчанськом, Добропіллям і Гуляйполем. Вона просить їсти в окупованих Олешках. Вона стала паролем у нічній темряві, першим вигуком воїна після звільнення з полону, тихим шепотом матері над колискою чи пекельним криком над домовиною… Мова стала нашою межею між життям і смертю, між українською волею і московським рабством!
За кілька хвилин ми візьмемо до рук аркуші паперу й ручки та об’єднаємося навколо нашого духовного скарбу – української мови, удвадцятьсьоме зіллємося в Радіодиктанті національної єдности.
Уявіть собі: у цю саму мить разом із нами олівець до зіжмаканого клаптика паперу притискає воїн у сирому бліндажі; студент виводить кожну літеру в темному укритті, присвітлюючи ліхтариком; пенсіонер, що назавжди покидає рідний дім, тремтячими руками ставить знак оклику на вологій серветці… Ми всі зливаємося в один потужний український голос, якого не здолати московським окупантам, ми стверджуємося перед усім світом, що українська нація була, є і буде! Ми пишемо наш маніфест життєстійкости – лист, який не закінчується…
Нехай наша мова лунає гордо й безкомпромісно! Нехай випрямляє свої вільні крила! Бо українська мова – це мова перемоги, і ніхто не зупинить ідеї, час якої настав».
До слова, написавши диктант, усі охочі можуть надіслати його на перевірку. Текст всеукраїнського диктанту оприлюднять на платформах Суспільного 29 жовтня об 11:00. Паперовий лист потрібно надіслати за адресою: м. Київ, вул. Хрещатик, 26, 01001. Важливо, щоб на штемпелі була дата не пізніше ніж 28 жовтня. Онлайн свою роботу можна надіслати на скриньку rd@suspilne.media до 11:00 29 жовтня, тобто сфотографувати/відсканувати написаний текст (у форматі .jpg, .png, .jpeg, .tiff, .pdf). Після оприлюднення диктанту електронні листи не прийматимуть.
Цьогоріч автором тексту є український письменник і ветеран російсько-української війни Артур Дронь. Читали радіодиктант учитель української мови та літератури Артур Пройдаков і громадська діячка, волонтерка Дарія Астафʼєва.
