Національний університет «Острозька академія» — наступник першого вищого навчального закладу східнослов’янських народів — Острозької слов’яно-греко-латинської академії. Сьогодні виш визнано одним із найпрестижніших вищих навчальних закладів України.

Університет

Національний університет «Острозька академія» має статус самоврядного (автономного) дослідницького національного вищого навчального закладу. В університеті функціонують наукові центри, лабораторії, спеціалізовані вчені ради із захисту кандидатських дисертацій.

Наука
Ресурси

Серед ресурсів, що надаються студентам, викладачам, працівникам та гостям університету наукова бібліотека, відділ кадрів, інформаційно-рекламний відділ, відділ міжнародних зв’язків, Центр вивчення спадщини Острозької академії, ресурсні центри, методичні кабінети.

В Національному університеті «Острозька академія» діє п'ять факультетів та Інститут права ім. І. Малиновського, студенти яких навчаються на 18 престижних спеціальностях.

Факультети
Освіта

Мета НаУОА – надання якісних освітніх послуг, які дозволяють студентам здобути знання та вміння, затребувані на сучасному ринку праці. Усю інформацію, яка стосується освітнього процесу в НаУОА, ви зможете знайти в цьому розділі.

Корисне

При Острозькій академії створена велика кількість студентських організацій, а також проектів, у яких студенти беруть активну участь, мають змогу проявити свій творчий потенціал та реалізувати себе.

«Пам’ять про війну та війни пам’яті. Для чого нам минуле в теперішньому?»

14 червня 2020

У Національному університеті Острозька академія 15 червня відбулася онлайн-лекція «Пам’ять про війну та війни пам’яті. Для чого нам минуле в теперішньому?». Модерував зустріч декан гуманітарного факультету, кандидат філософських наук, доцент Максим Карповець. Спікеркою зустрічі стала історикиня Юлія Юрчук.

Лекторка розповіла про основні поняття в студіях пам’яті, які сформувалися з початку 1980-х років у окрему міждисциплінарну академічну галузь, що таке пам’ять, який зв’язок між пам’яттю та історією, як вивчати пам’ять, навела приклади. Але основний фокус було зроблено на вивченні пам’яті через пам’ятники.

«Моя основна тема сьогодні – це пам’ятники, місця які багато значать. Пам’ятники – це щось реальне, що пов’язане з минулим, місця дискурсивного значення, книга важливих подій, метафори національного життя. Вони виступають як симптоми та каталізатори пам’яті. Як симптоми вказують на важливу ділянку в мережі значень, а як каталізатори викликають дискусії, переосмислення, запускають роботу пам’яті. Я вивчаю пам’ятники в Рівному, серед них меморіальний камінь Тарасу Бульбі-Боровцю, пам’ятник Климу Савуру, меморіальний комплекс в Гурбах. На прикладі Рівного я показую, які місця пам’яті тут є, адже це великий простір», − розповіла Юлія Юрчук.

Юлія Юрчук розповіла про воєнні пам’ятники та про владні відносини. Вона зазначила, хто має владу – той має більше шансів будувати ті пам’ятники, які легітимізують їхню владу. Руйнування пам’ятників часто приходить зі зміною влади або вимогами зміни влади. 

Лекторка закцентувала увагу на будівництві нових пам’ятників у Східній Європі, яке відбувалося в час, коли у Західній Європі почав панувати анти-мілітарний дискурс в будівництві пам’ятників, який можна описати як «розчарування війною». Головний інтерес перемістився на індивідуальне проживання війни, на втрати і страждання, що підривало міфи про «насильство, яке заклало підвалини державності» і підважило підходи до ритуалів навколо святкування закінчення війни. У Радянському Союзі анти-мілітарний дискурс вважався протидержавним. Дискурс про «насильство, яке заклало підвалини державності» продовжився і в пост-радянський період.

Також Юлія Юрчук розповіла про схожість пам’ятників в Україні та США.

«Я бачу паралелі щодо пам’ятників України та США. Друга світова війна була першим великим колективним досвідом для всіх. Коли розпався Радянський Союз втратилися старі смисли і почали будуватися нові. Америка та Україна живе в різних частинах світу, але пам’ятники виконують схожі функції, нагадують про щось важке та неприємне у минулому, яке ми хочемо забути», − додала пані Юлія.

Пам’ятник стає точкою відліку в мережі інших об’єктів у просторі, одним з вузлів в топографічній матриці, що орієнтує тих, хто пам’ятає і створює значення і в просторі, і в спогадах. Так само як наратив ставить події у якийсь порядок, щоб розказати історію, пам’ятник також розказує історію. Він сприймається як частина географії у відношенні до інших об’єктів (Young, James E. The Texture of Memory, p. 7)

«Лекція Юлії Юрчук була вкрай інформативною та пізнавальною. Дослідниця розповіла про основні теоретичні аспекти досліджень пам’яті, які на сьогодні вже склались в окрему студію. Багато розповіла про пам’ятники, які, своєю чергою, є матеріальними та дискурсивними місцями пам’яті, формуючи певне сприйняття людей. Особливо приємно було почути про Рівне як осередок різних місць, що акумулюють національну пам’ять. Проблема пам’яті є не тільки нейрофізіологічною проблемою, але й історичною, культурологічною, політичною, адже формує наше сприйняття ідентичності, цінностей та власного цивілізаційного вибору», − підсумував Максим Карповець.