У Національному університеті «Острозька академія» 15 квітня український письменник Мирослав Лаюк презентував нову поетичну збірку «Троянда» та розповів про особливості своєї творчої та медійної діяльності.
– Мирославе, коли ви усвідомили, що ви – письменник?
Неодноразово запитували про це, і я намагаюся не відповідати. Але мені здається, що тут важливіше не те, коли ти вирішив, що ти маєш працювати зі словом, як матеріалом, а тоді, коли ти починаєш бачити світ не так, як його можуть переказати інші, а по-своєму, образно. Коли ти бачиш звичайні речі, як поезію, коли ти можеш сформувати цілу галактику образів, коли ти починаєш спостерігати за людьми, як за історіями, які ти можеш переказати, які ти можеш перетворити у свій текст. Пам’ятаю свій перший вірш «Моя баба була ткалею». Оскільки батьки працювали, моїм вихованням займалися бабусі-дідусі, тому більшість часу я проводив із ними. Я вмів читати, писати, рахувати з років чотирьох. Якось я написав вірш про їжака, прочитав його бабці, але вона мені не повірила і намагалася знайти, де я його списав. У мене була дуже хороша, в найкращих уявленнях, перша вчителька, яка грала з нами в гру «Буріме», ми придумували рими й писали вірші. Потім мені пощастило з вчителькою літератури, яка розумілася на своїй справі. Ми досліджували письменників свого краю. Вона приносила нам рукописи Тараса Мельничука, який ще кілька років тому ходив по нашому місту, тому це було ще таке живе, близьке нам. Взагалі, Косівський район(звідки я) дуже «літературний», з нашого району є 10 Шевченківських лауреатів.
– Один із них – Василь Герасим’юк, з яким ви ведете програму «Час поезії». Наскільки тривалим буде цей проект?
Ми записали 12 випусків + Шевченка. Попереду у нас буде Бажан, Драч, Антонич, Костенко, тому влітку ми почнемо записувати другий сезон, ще 12 програм.
– Сама структура проекту дуже вдало вибудувана. Чи виникають якісь труднощі?
Спочатку мене злякало 5 камер (сміється). Деякі моменти доводиться просто заучувати, але, не зважаючи на те, що ми з Василем Герасим’юком різного покоління, дискусії з ним частіше стосуються інтерпретації фактів, але це не виглядає так, ніби ми з ним з різних епох. Деколи розмовляю з молодшими поетами й відчуваю, що мене не розуміють, і я не розумію.
– Повертаючись до нової збірки «Троянда», відразу помітно, що художник, який її оформлював, перейнявся нею, відчув суть.
Я намагався згадати, скільки я її писав: приблизно три-чотири роки, і я одразу знав, якою вона буде. Так само і попередні мої поетичні збірки. Спочатку я бачу, якою буде книжка, яка її структура, а потім заповнюю віршами. Тому «Троянда» – не виняток: я знав, як вона буде виглядати, навіть робив паперові макети книги, адже мені важлива така всеохопність: шрифт, папір, колір. Я дивлюся на кожну деталь, тому якщо десь бачу друкарську помилку, то, найпевніше, вона присниться мені опісля(сміється) у жахливих снах. Альона Соломадіна, на мою думку, найкраща українська дизайнерка. Я довго чекав, щоб саме вона займалась оформленням моєї книги. У неї є те, що я люблю: перед своєю роботою, вона проводить ціле дослідження. Ми багато розмовляли про нову збірку, обговорювали дизайн кожної сторінки і, врешті-решт, знайшли порозуміння.
– Між першою вашою ще шкільною збіркою й подальшими збірками спостерігається разюча зміна у творчій манері. Чим зумовлена така метаморфоза?
Мені важко назвати, якусь конкретну причину. Як іде життя, так і пливуть книжки. Щось ти дізнаєшся нове, щось на тебе впливає, щось ти переосмислюєш. У мене багато віршів про дитинство, але думаю, що надалі їх буде менше, адже більш-менш я вже описав тут все, тому будуть нові теми. Література – це наш досвід.
– Можливо, на Вас впливає критика?
Спочатку я вважав, що коли мене хтось критикує, то це лише для того, аби зробити мене кращим. Але опісля роману «Баборня», коли відгуків було дуже багато і деколи вони були з абсолютно різними думками, я зробив висновок: у мене є список людей, яким я довіряю, і мені важлива їхня реакція, і зовсім не обов’язково, щоб вона була позитивна. А всі інші я переважно розглядаю по діагоналі, хоча я і дуже вдячний людям, які реагують на мої книги. Функція критики полягає у тому, що вона не для письменника, вона для читача. Василь Герасим’юк якось сказав мені, хоч як казуїстично це не звучить: «Нікого взагалі не слухай».
– Тобто ви не занадто переймаєтеся негативною критикою своїх творів?
Чому я так легко ставлюся до цього? Зараз я працюю над кіносценарієм, і режисер обрала саме мене автором, тому що, переглядаючи рецензії на мої твори, вона помітила настільки діаметрально різні погляди, і усвідомила, що це саме те, що треба. Якщо стається конфлікт емоцій – це запорука довгого життя книги.
– Чому нова збірка поезій має саме назву «Троянда», яка ідея?
Збірка починається зі слів: «Трояндо, що найголовніше?», і вкінці є відповідь: «Щоб не зсохлося серце». До того ж одна з попередніх збірок мала назву «Осоте», тобто бур’ян, який асоціюють з чимось неприємним, тому я подумав, чому б не зробити назву цієї збірки красивою.
