Національний університет «Острозька академія» — наступник першого вищого навчального закладу східнослов’янських народів — Острозької слов’яно-греко-латинської академії. Сьогодні виш визнано одним із найпрестижніших вищих навчальних закладів України.

Університет

Національний університет «Острозька академія» має статус самоврядного (автономного) дослідницького національного вищого навчального закладу. В університеті функціонують наукові центри, лабораторії, спеціалізовані вчені ради із захисту кандидатських дисертацій.

Наука
Ресурси

Серед ресурсів, що надаються студентам, викладачам, працівникам та гостям університету наукова бібліотека, відділ кадрів, інформаційно-рекламний відділ, відділ міжнародних зв’язків, Центр вивчення спадщини Острозької академії, ресурсні центри, методичні кабінети.

В Національному університеті «Острозька академія» діє п'ять факультетів та Інститут права ім. І. Малиновського, студенти яких навчаються на 18 престижних спеціальностях.

Факультети
Корисне

При Острозькій академії створена велика кількість студентських організацій, а також проектів, у яких студенти беруть активну участь, мають змогу проявити свій творчий потенціал та реалізувати себе.

Філософська культура Шевченка. Чому Кобзар не сприймав філософію Сковороди?

09 березня 2019

Т. Шевченка проблематично розглядати як філософа. Однак варто з’ясувати, що він знав про філософію і як до неї ставився.

Перші філософські студії Кобзаря пов’язані з творами Г. Сковороди. З ними він мав змогу познайомитись, ще навчаючись у школі-дяківці. Списки з різними працями цього філософа мали в той час значне поширення в Україні. Т. Шевченко знав поетичні твори мандрівного мудреця, про які згадував. Деякі дослідники навіть вважають, що Кобзар використовував окремі моменти поезій філософа в своїх творах. Із контексту повісті «Близнюки» випливало, що він знав окремі філософські трактати мислителя.

Чіткі згадки про Г. Сковороду зустрічаємо в наступних творах Кобзаря: поезії «А.О.Козачковському», що має автобіографічний характер, згаданій повісті «Близнюки», у передмові до нездійсненого видання «Кобзаря», яка була написана в 1847 р.

Так, у поезії «А.О.Козачковському», повертаючись у своє далеке дитинство, Т.Шевченко пише:

«Давно те діялось. Ще в школі,

Таки в учителя-дяка,

Гарненько вкраду п’ятака –

Бо я було трохи не голе,

Таке убоге – та й куплю

Паперу аркуш. І зроблю

Маленьку книжечку. Хрестами

І везерунками з квітками

Кругом листочки обведу.

Та й списую Сковороду».

Отже, малий Тарас переписував поетичні твори Г. Сковороди, які мали поширення серед мандрівних дяків. Останні часто виконували функції вчителів у сільських школах-дяківках. Одним із таких наставників був Совгир-сліпий – вчитель Т. Шевченка, про якого він згадує у повісті «Княгиня». Пише, що цього вчителя змусили покинути школу і тоді він, «…собравши всю свою мизерию в одну торбу, закинув ее на плечи, взял патерыцю в руку, а тетрадь из синей бумаги с сковородинскими псалмами в другую и пошел искать себе другой школы». Отже, для Совгиря зошит із Сковородинівськими псалмами був однією з найбільших цінностей.

Окремі поезії Г. Сковороди Т. Шевченко використав при написання своїх творів. Так, М. Ласло дотримується думки, ніби початок Шевченкової поеми «Сон» є своєрідною трансформацією мотивів вірша Г. Сковороди «Всякому городу нрав и права…», а відгуки (на образно тематичному та композиційному рівнях) 12 та 21 віршів із «Саду божественних пісень» простежуються у Шевченківських віршах «Не завидуй багатому…» та «Не женися на багатій…» Згадки про пісню «Всякому городу нрав и права…» зустрічаються в повістях Т. Шевченка «Близнюки» і «Наймичка».

Чи не найбільше уваги особі й творчості Г. Сковороди Т. Шевченко приділяє в повісті «Близнюки», де філософ є одним із персонажів цього твору. Із ним на бурсацькій лавці чи на Подільському базарі познайомився Федір Сокира – батько героя повісті Никофора Сокири. Вони підтримували дружні стосунки. Уже маючи сина, Федір «заболтавшися с мистиком-философом, думал, думал, как бы просветить сына, да не додумавши, взял да и умер. А юный сын, что называется, и остался в дураках».

 Не складно помітити, що Т. Шевченко тут пише про Г. Сковороду з гумором, який переходить в м’яку іронію. Це ще більше простежується в наступному уривку повісті, де розповідається про те, як наставник Никофора Сокири, отець Григорій Гречка, вирішив підопічного навчати музики і для цього запросив свого друга Г. Сковороду:

«Отец Григорий знал, что [для] вящего облагорожения сердца человеческого необходима музыка. И для того просил письмом друга своего философа Сковороду показать своему любимцу начальные основания музыки. Философ не медлил явится в Переяслав с своими неразлучными друзьями, с флейтою и собакою, и с успехом начал преподавать сладкозвучие. И с таким успехом, что с небольшим через год они уже вдвоем с учеником [распевали] разные канты и дуэты. А в день ангела отца Григория, после ужина, к великому восторгу гостей, спели они, с аккомпаниманом на гуслях, сатирическую песню Сковороды, которая начинается так:

Всякому городу нрав и права,

Всякий имеет свой ум голова.

Сокира молодой, действительно, делал большие успехи в познании музыки, если принять в соображение истинно философскую небрежность преподавателя. Мистик-философ, бывало, наденет на себя серую свитку, накроет голову соломенным брилем, флейту в руки и марш куда глаза глядят. А верный спутник его за ним. Бывало, пойдет в Березань, в 30 верстах от Переяслава. По дороге зайдет на древнюю высокую могилу, называемую Выбла, и зайдет на могилу единственно за вдохновением. И, почерпнувши из недр ее малую толику сего, богам единым свойственного дара, спешил делится сею благодатию с другом своим Якимом Лукашевичем в Березани. Проживая неделю у друга, идет навестить другого, а там третьего, а через месяц, смотриш, он уже в Киеве. Сидит с другом своим Иваном Левандою на скамеечке у ворот и читает импровизированную диссертацию о связи души человеческой со светилами небесными, а вития наш знаменитый, независимо от дружней диссертации, готовит к следующему воскресенью проповедь».

Звичайно, виведений тут Г. Сковорода є, радше, персонажем літературним, а не «автентичним». Його образ Т. Шевченко творить на основі легенд, які в той час поширювалися в Україні, а також рукописних творів поета й філософа, що побутували в середовищі освічених українців того часу.

Коли Т. Шевченко писав свою повість «Близнюки», твори Г. Сковороди серйозно не вивчалися, більшість із них не були надруковані, а сам Г. Сковорода сприймався як такий собі міфічний персонаж.

Проте Т. Шевченко не просто транслює легенди про мандрівного філософа, а й намагається виробити певну оцінку його діянь та творчості. Спеціально акцентує увагу на містицизмі Г. Сковороди. У чому Кобзар вбачає цей містицизм? Передусім у тому, що філософ шукав натхнення на давніх могилах-пагорбах. Тут він отримує дар від божества. Ймовірно, Т. Шевченко сприймав такий практику позитивно. Він, як і багатьох тодішніх українців, вважав пагорби-могили незвичними, містичними місцями.

Та все ж Т. Шевченко не в захоплені від містицизму мандрівного філософа. Це видно при читанні наведенго уривку. Для нього така філософія відірвана від реалій. Він ніби між іншим говорить про «истинно философскую небрежность» цього мислителя. З гумором пише про якусь імпровізовану дисертацію Г. Сковороди «о связи души человеческой с светилами небесными», при читанні якої його друг займається своїми справами, готуючи чергову недільну проповідь у церкві. Можливо, згадуючи цю дисертацію, Т. Шевченко мав на увазі трактат Г. Сковороди «Наркіс», де можна відшукати подібні ідеї. Цей трактат був відносно доступний, оскільки його надрукували (щоправда, без зазначенння імені автора) в Петербурзі у 1798 р.

У цій же повісті дається різко негативна оцінка творчості Г. Сковороди. До того ж від імені автора. Т. Шевченко пише: «Мне кажется, что никто так внимательно не изучал бестолковых произведений философа Сковороды, как князь Шаховский. В малороссийских произведениях почтеннийшего князя со всеми подробностями отразился идиот Сковорода. А почтеннейшая публика видит в этих калеках настоящих малороссиян. Бедные земляки мои!»

Тут необхідні деякі пояснення. Князь О. Шаховський (1777-1846) відомий як російський письменник і театральний діяч. Йому належить два водевілі «Козак-стихотворец» й «Малороссийская Сафо», де персонажі розмовляли ламаною українською мовою. Послідовником Г. Сковороди він не був. Але Т. Шевченко проводить між ним та Г. Сковородою паралель, маючи на увазі, що вони використовували штучну мову. Те саме він закидає їм ще в одному місці повісті, згадавши при цьому Івана Котляревського. Герой повісті Никифор Сокира висловлює свої міркування щодо окремих україномовних авторів: «И чрезвычайно деликатно коснулся песень покойного своего учителя музыки Сковороды. Он сказал: –  Это был Диоген наших дней, и если б не сочинял он своих винигретных песен, то было бы лучше. А то, видите ли, нашлись и подражатели. Хоть бы и князь Шаховский или Котляревский. В своей оде в честь князя Куракина – сколок Сковороды. Только та разница, что учитель мой, как истинный философ, никому не льстил».

Така оцінка не є оцінкою автора, але вона частково співпадає з авторською. Адже Никофор Сокира – позитивний герой, зразок моральної та природної поведінки.

На основі повісті «Близнюки» можна прийти до такого висновку. З одного боку, Т. Шевченко цінував Г.Сковороду як людину, що намагалася позбавитися зваб земних, такого собі сучасного Діогена. Він також схвалював практикуючий містицизм філософа. Але, з іншого боку, Кобзар різко негативно ставився до мови творів Г. Сковороди. Також не сприймав його філософських писань (і не лише через мову, а й через їхню «затемненість», відірваність від реалій). Тут варто мати на увазі, що Г. Сковорода й Т. Шевченко – це люди різних культурних епох. Перший – консерватор, традиціоналізм, який фактично апелював до українського середньовічного неоплатонізму. Для нього навіть аристотелізм києво-могилянців був «модерном». Щодо Т. Шевченка – то він є продуктом новочасної думки. Незважаючи на певні консервативні моменти, Кобзар приймав ідеологію Просвітництва. Тому й відкидав неоплатоністичну містику Г. Сковороди.

Про Г. Сковороду Т. Шевченко також говорить у передмові до нездійсненого видання «Кобзаря». Тут його ставлення до мандрівного філософа виявлено максимально раціоналізовано. Т. Шевченко, розглядаючи творчість деяких поетів та письменників, дає високу оцінку Р. Бернсу, характеризуючи його як поета «народного й великого». При цьому зазначаючи: «І наш Сковорода таким би був, якби його не збила з пливу латинь, а потім московщина».

Із цих міркувань випливає, що Т. Шевченко був високої думки про можливості Г. Сковороди як письменника. Вважав, що той міг би стати дійсно «народним» поетом. Але дотримувався думки, ніби його «зіпсувала» латинська вченість, а також «московщина», тобто тогочасна російська мова. Г. Сковороду він сприймав як російськомовного автора і в цьому бачив значний його недолік.

Загалом Т. Шевченко розрізняв Г. Сковороду як письменника і як філософа. Його передусім цікавив письменник. І він вказував на нереалізованість цього автора. Щодо Г. Сковороди-філософа, то до нього Т. Шевченко ставився з певною долею скептицизму, навіть іронії. Водночас він шанував стиль життя мандрівного мислителя, його «безсрібництво».

Незважаючи на таке неоднозначне ставлення до творчості й особи Г. Сковороди, Т. Шевченко свідомо чи несвідомо використовував певні мотиви й ідеї творів цього письменника. Йому імпонувала Сковородинівська «втеча від світу», що передбачала ізоляцію від згубних цивілізаційних впливів. Як відомо, ця ідея звучала у досить популярному вірші «Всякому городу нрав и права…», інших поетичних та прозових творах філософа. У Т. Шевченка вона знайшла відображення в низці повістей. У деяких з них («Наймичка», «Близнюки», «Княгиня») представлений «ідеальний» хутір, що протистоїть «цивілізованому», «городському» світу. Саме тут людина може знайти душевний спокій, вести гармонійне життя. У цьому сенсі Т. Шевченко став ідейним наступником Г. Сковороди.

Якщо з творчістю Г. Сковороди Т. Шевченко міг ознайомитися ще в школі-дяківці, а потім доповнити свої знання про цього мислителя, то про античних чи новочасних філософів він дізнався пізніше. Цьому, зокрема, сприяло навчання в Петербурзькій академії мистецтв, спілкування з петербурзькими інтелігентами, а також самоосвіта. Є свідчення, що Т. Шевченко читав К. Брюлову  роман французького археолога Жан-Жака Бартелемі (1716-1795) «Мандрівка молодого Анахарсіса Грецією». Про цей твір Кобзар двічі згадує в повісті «Художник». Роман побачив світ у 1788 р. і користувався чималою популярністю. У ньому розповідалося про подорож молодого скіфа Анахарсіса Грецією. Звісно, зображуваний Ж.-Ж. Бартелемі Анахарсіс і реальний філософ Анахарсіс – це далеко не одне й те ж. Та все ж роман давав змогу ознайомити читача з культурою та політичним устроєм античної Еллади, у тому числі її філософським спадком.

У кількох творах Т. Шевченко згадує Сократа. Для нього – це символ античної філософії, що, в принципі, відповідало тодішнім уявленням про цього мудреця. У вірші «N.N.» Сократ постає серед інших фігур давньої історії – Нерона, Сарданапала, Ірода, Каїна, Христа.

У чорновому варіанті поеми «Княжна» Сократ трактується як «князь філософів». Правда, робиться це в контексті негативному:

«П’яниці шепчуть і кричать:

Філософ князь або Сократ!

І наш Сократ, убогих брат.

Княгиня на замку сидить,

Сократ і в сіни не пускає».

Про Сократа в іронічному контексті йдеться в прозових творах Т. Шевченка, зокрема в «Капітанші» та «Художнику». У першому зустрічаємо наступний уривок: «Тучная вечеря и нелицемерное возлияние развязали язык моему приятелю и открыли его сердечный тайник. Он сначала высказал мне свои самые естественные понятия о семейной и политической жизни человека, о его назначении вообще как создания прекрасного и разумного, и как он может быть независим, а следовательно и счастлив в своей кратковременной жизни, ни малейшее не нарушая гармонии общества себе подобных. Он так увлек меня своими суждениями, что я начал в нем видеть самого натурального, самого естественного мудреца, чуть ли не выше самого Сократа. Но как мудрецу и вообще человеку трудно и, кажется, вовсе невозможно указать самому точку, через которую не должно преступать, то и приятель мой незаметно перешел к утопии и начал мне доказывать, что грамотность, особенно в женщинах, особенно вредит благополучию человечества». Як бачимо, тут Сократ іменується мудрецем і, на перший погляд, іронічний контекст його не стосується. Алеце не зовсім так. Виявляється, навіть мудрець не може вказати на точку, через яку не варто переступати.

Ще більш відверто іронічний контекст прочитується в повісті «Художник», коли йдеться про Сократа: «Так, например, сельский или другой какой писарь в кругу чесных безграмотных мужиков – все равно, что Сократ в Афинах».

Здавалося, більш серйозніше про Сократа ведеться мова в іншій частині повісті «Художник», де автор розмірковує про любов, зокрема про те, що митці часто бувають «обмануті любов'ю». Ось ці розмірковування: «Любовь есть животворящий огонь в душе человека. И все, созданное человеком под влиянием этого божественного чувства, отмечено печатью жизни и поэзии. Все это прекрасно, но только вот что. Эти, как называет их Либельт, огненные души удивительно как неразборчивы в деле любви. И часто случается, что истинному и самому восторженному поклоннику красоты выпадает на долю такой нравственно безобразный идол, что только дым кухонного очага ему впору, а он, простота, курит перед ним чистейший фимиан. Очень и очень немногим этим огненным душам сопутствовала гармония. От Сократа, Бергема и до наших дней одна и та же безобразная нескладица в обыденной жизни. И, к большому горю, эти огненные души влюбляются совсем не по-кавалерийски, а хуже всякого мизерного пехотинца, т.е. на всю жизнь. Вот что для меня непонятно и чего я боюся в моем художнике. Пожалуй, и он, по примеру всемирных гениев, закабалит свою нежную, восприимчивую душу какому-нибудь сатане в юбке. И хорошо еще, если он, подобно Сократу и Пуссену, шуточкой отделается от домашней сатаны и пойдет своей дорогой, а в противном случае – прощай искусство и наука, прощай поэзия и все очаровательное в жизни, прощай навеки». У цього уривку, Т. Шевченко, згадуючи про Сократа, не веде мову про його філософію, а звертає увагу на моменти побутові.

Згадуються фрагментарно також інші філософи. Наприклад, у цій же повісті «Художник» говориться про Геракліта – правда, не про його погляди, а про те, що художники змальовували зображення цього філософа.

Більш суттєвою є згадка про філософа-кініка Діогена в повісті «Близнюки». Він тут, як зазначалося, порівнюється із Г. Сковородою. Никофор Федорович, позитивний герой повісті, в уста якого автор переважно вкладає свої міркування, говорить, що Г. Сковорода був Діогеном наших днів.

Очевидно, тут малося на увазі те, що Г. Сковорода і Діоген – мудреці, які не прагнули багатств; вони закликали обмежитися найнеобхіднішим. Збереглася картина Т. Шевченка, на якій зображений самотній Діоген, що сидить у бочці.

Є також у Т. Шевченка згадка про одного з найбільших філософів античності – Платона. Але знову таки це згадка фрагментарна, яка до того ж має негативне забарвлення. Її зустрічаємо в Щоденнику. Там Т. Шевченко, ведучи мову про своїх вчителів естетики в Академії мистецтв, говорить: «…несмотря на мою искреннюю любов к прекрасному в искусстве и в природе, чувствую непреодолимую антипатию к философиям и эстетикам. И этим чувством я обязан сначала Галичу и окончательно почтеннейшему Василию Ивановичу Григоровичу, читавшему нам когда-то лекции о теории изящных искусств, девизом которых было: побольше рассуждать и поменьше критиковать. Чисто Платоновское изречение».

Серед новочасних філософів Т. Шевченко згадує Г. Галілея й І. Канта у російськомовній поемі «Тризна». Для нього вони – філософи-просвітники. Правда, Просвітництво тут не розглядається як явище позитивне. Для Т. Шевченка воно – нічого не варте, якщо немає гуманного ставлення до ближнього. Ось міркуванняпоета:

«И тот, кто мыслит без конца

О мыслях Канта, Галилея,

Космополита-мудреца,

И судит люди, не жалея

Родного брата и отца;

Тот лжепророк! Его сужденья –

Полуидеи, полувздор!..»

Тут спостерігалася деяка співзвучність з поглядами викладача Київської, а потім Петербурзької академії наук В. Карпова. Останній вважав, що раціоналізм, зокрема раціоналізм І. Канта, є байдужим людині до тих пір, поки не торкається моралі.

Т. Шевченко знав творчість А. Міцкевича, орієнтувався у його філософії месіанізму. Не виключено, що саме він був ініціатором адаптації цієї філософії на українському ґрунті. Як буде показано далі, існує чимало спільних моментів між «Книгою битія українського народу», написаної під впливом польського месіанізму, й деякими творами Т. Шевченка періоду «трьох літ».

Мав Т. Шевченко й певне уявлення про новочасну німецьку філософію, зокрема гегельянство. Ідеї німецьких філософів використовували в своїх лекціях його вчителі в Академії мистецтв – В. Григорович та О. Галич. Повертаючись із заслання, Т. Шевченко писав у своєму Щоденнику про читання ним твору польського гегельянця Кароля Лібельта «Естетика, чи розуміння прекрасного». При цьому Кобзар висловлював критичні зауваження щодо тих чи інших положень твору.

Очевидно, він також мав уявлення про філософські погляди представників Київської духовної академії. Вище уже йшлося про певну співзвучність ідей, висловлених у поемі «Тризна», з поглядами викладача цього навчального закладу В. Карпова.

Деякі поетичні твори Т. Шевченка засвідчують, що йому були відомі погляди П. Авсенєва. Цей філософ виявляв значний інтерес до сфери несвідомого, зокрема чимало уваги приділив такому стану душі, як сон, коли душа живе лише серцем. У сні, вважав він, відкривається внутрішнє, потаємне життя серця людини. Також, на його думку, в сні душа долає «розділені простори і часи, розгортає і змінює широкі і чудові панорами». У цих міркуваннях нескладно побачити «методологію», яку потім використовував Шевченко поемі-комедії «Сон» (1844), а також у інших своїх поезіях під такою ж назвою.

Сюжетно поема-комедія виглядає таким чином. Герой, напившись, повертається додому і йому сниться химерний сон. Він летить над землею, спочатку бачить Україну, потім інші частини неозорої Російської імперії, спостерігає, що там чиниться. При цьому здійснюється й перенесення в минуле. Завершується ця подорож у імперській столиці Петербурзі, де поет вкрай гротескно зображує поведінку місцевого чиновництва й еліти.

Пізніше Т. Шевченко ще кілька разів використовував «жанр» сну. Це – написана в ув’язненні поезія «Сон» («Гори мої високії…») (1847) та невеликий вірш, створений уже вкінці життя «Сон» («На панщині пшеницю жала…») (1858). Правда, там немає таких широкомасштабних картин, як у поемі-комедії.

Характеризуючи філософську культуру й філософські знання Т.Шевченка, можемо констатувати наступне. Він, звісно, не мав систематичної філософської освіти. Хоча йому як художнику, митцю, поету вона й не була потрібна. І все ж під час навчання Кобзар познайомився з певними філософськими поглядами, а потім розширив свої знання у царині філософії шляхом самоосвіти.

Перші «філософські студії» Т. Шевченка були пов’язані з вивченням творів Г. Сковороди. Проте з часом він «переріс» цього філософа й критично ставився як до його філософських поглядів, так і творчості загалом. Однак Г. Сковорода міг пробудити в нього інтерес до філософії, а окремі ідеї цього мислителя Кобзар використовував у своїй творчості.

У петербурзький період, зокрема під час навчання в Академії мистецтв, Т. Шевченко познайомився з поглядами античних філософів, а також з деякими філософськими ідеями, передусім у сфері естетики, що набули поширення в європейській думці Нового часу. Правда, це знайомство мало переважно фрагментарний і поверховий характер. Тоді ж, у петербурзький період, а може, ще й раніше Т. Шевченко через творчість А. Міцкевича познайомився з ідеями польського месіанізму.

 Зрештою, перебуваючи в Україні, у тому числі в Києві, Кобзар міг отримати певну інформацію про філософські погляди представників Київської духовної академії. Це стосується поглядів В. Карпова і особливо П. Авсєнєва.