29 жовтня з ініціативи чотиричленного робітничо-селянського літературно-екстремістського союзу творчої потенції «Плита» ім. Зої Космодем'янської та Валі Котик в студентський клуб у рамках святкування 15-річчя Острозької академії із виставою “Білі мотилі, плетені ланцюги…” завітав «Театр у кошику».
Цей перформенс є моновиставою за мотивами листування та новел Василя Стефеника. Бажаючих завітати на захід було чимало, але не всім вдалося потрапити, адже вистава камерна, і актор змушений докладати багатьох зусиль задля досягнення бажаного результату.
Під час виступу заслуженої артистки України Лідії Данильчук відчувалося, що тема пам’яті центрує, вбирає та вирізьблює проблему національної ідентифікації. Вистава за Стефаником принципово наголошує на використанні автентичних речей: дзвіночки, сопілка, дримба, сорочка з Бойківщини, іграшка коник-каталка. Акторка проникає в глибини духовного, в саму суть зв’язків між словом і дійсністю. Вона володіє стихією автора на рівні його духовного двійника. У виставі відтворено прозору і чисту трагедію. Язичництво і християнство мовою тіла актриси сплітаються воєдино, завдяки чому вдихають у слова життя та енергію.
Історія назви «Театру в кошику» – творчої майстерні Національного центру театрального мистецтва імені Леся Курбаса – зворушлива і символічна. Свого часу актриса Лідія Данильчук сплела кошик, у якому потім, під час вистав та репетицій, спав її маленький син. Було це більше десяти років тому, за цей час театр обростав виставами та реквізитом, а головне – впевненістю в тому, що обраний шлях, нехай і складний, а таки їхній.
З ідеєю зробити такий театр театрознавець Ірина Волицька та актриса Лідія Данильчук жили дуже довго. Можливо, певний час відчували її на якомусь емоційному рівні, але ця ідея точно не одномоментна. Ірина Василівна, до речі, донька Атени Пашко, займалася теорією театру, закінчила Ленінградський інститут театру, музики й кіно. Актриса Лідія Данильчук працювала у Львівському театрі Курбаса, їздила на заробітки до Америки, де читала–осмислювала Стефаника й Лесю Українку. Згодом вони зустрілися і відтоді розуміються з півслова. Якось Лесь Танюк назвав Лідію Данильчук «альтер–его Ірини Волицької».
Ірина Волицька, заслужений діяч мистецтв України:
«Сама вистава не має сюжету як такого – це радше сюжет естетичний. Головне тут, аби глядач відчув слово і проникся переживаннями, емоціями, всім тим, що відбувається на сцені. Бо це ті духовно-естетичні первні нашої ідентичності, що здатні впливати на людину. Все, що діється на сцені, пізнається радше ірраціонально, підсвідомо, ніж піддається простому спогляданню і логічно правильному усвідомленню. Вистава всуціль наповнена символами, можна навіть сказати, що є символом, ключі до розгадки якого десь там в глибинах нашого підсвідомого. Кожен розуміє те, що бачить на сцені по-своєму: хтось набір слів та жестів, хтось просто розрізнені пісні і довгі монологи, хтось же – символічно-образну акцію, що збурює чуття, турує шлях проникнення в сфери трансцендентності. Слово Стефаника, що лунає з уст акторки, як і кожен жест та рух, є герменевтично відкритим, є одкровенням самого буття, апелює до людських переживань та думок. Воно змушує рефлексувати, вібрувати в унісон найтоншим фібрам людської душі. Як політ духу – істинно і невловимо».
Лідія Данильчук, заслужена артистка України:
«…Дуже непросто направду «зліпити» в одну цілісну річ якісь окремі уривки новел, шмати листів та інше, причому разом і обіграти все те, аби воно було органічним, складало вражіння єдності. Трохи важко репетирувати, бо сцени голосіння, смерті є важкими в плані технічному (як творчо їх зобразити?!): допасувати слова до жестів; проходження певного кола – закінчення монологу і т. д.»