ТЕЛЕПЕРЕДАЧА «ОЧИМА КУЛЬТУРИ». №18. ІГОР КОСТЕЦЬКИЙ ПРО САМОТОТОЖНІСТЬ ТА УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКІ ВЗАЄМИНИ
Хто читав бодай деякі фраґменти із розлогої (та аж ніяк не вичерпної) добірки літературознавчої та культурософської есеїстики Ігоря Костецького, яку я запропонував українському читачеві упродовж 2007 ta 2008 рр. на сторінках журналу «Кур’єр Кривбасу», той мав нагоду перконатися у насправді подиву гідних масштабові та глибині ерудиції цього блискучого, та досі недооціненого земляками літератора й мислителя.
Особлива насолода від читання есеїстики Костецького, значною мірою (бодай для мене), виникає як наслідок своєрідного поєднання наукового та розповідного (напівбелетристичного) стилів. Ці есеї написав витончений ерудит культуролог, але й водночас майстер пізньомодерністичної прози і «літератури факту» (як, приміром, знаменитого есею-повісті «Мій третій Рим» чи коротших творів подорожньої прози). В тих есеях строго науковий виклад (часто в руслі формалізму або празького структуралізму) майстерно інкрустований у живу й захопливо цікаву розповідь про творців, твори, концепції та життєві й історичні контексти.
У матерію своїх літературознавчих есеїв Костецький неодмінно вплітає особисті роздуми, гіпотези, враження і теорії, насамперед філософського й культурологічного характеру. А проте про питання злободенні (в тому й особисті), а зокрема й соціо-політичні він пише доволі рідко. Згадані в моєму телесюжеті тексти Костецького унікальні в тому сенсі, та, тим не менш, варті особливої уваги.
Правда, уривки його незавершеного автобіографічного есею, який мав бути частиною передмови до планованого
«Я відчуваю, що можу все. Можу стати злочинцем, і можу стати праведником. Для мене, для людини це ніколи не запізно... Я є цілковита порожнеча, порожнеча від початку до кінця днів моїх. Те, що називається сьогодні і називатиметься взавтра „Костецький“, воно існує лише як сприйняття, сприйняття інших, але насамперед моє власне сприйняття. Я вільний дати рух феноменові Костецького або призвести його до безруху... Відчуття, що твоє тіло випадкове, що воно може кожної хвилини застопорити й відмовитися далі йти й відчувати — це либонь найжахливіше, найбездонніше з усього, що зазнає свідомість окремої людини. А разом з тим відчуття прірви, з якої нема виходу, має в собі найгострішу привабу, що з нею не зрівняється приваба слави, приваба багатства, приваба статі... Це солодке почуття порожнечі — адже саме з нього я можу довести наочно, що з нічого таки буває щось. Я спроможний вигадати для себе ім’я, його особливу транскрипцію, розписати наперед свій життєпис і вдосконалити його в минулому на власний смак і вподобу. З абсолютного ніщо постає величина, особистість, окреслена кріпким контуром. З прибраним ім’ям і біографією я стаю самотворною індивідуальністю, точнісінько за тим самим законом, за яким невиразна, збита в отару купа людей, прибравши ім’я і зробивши собі історію, стає нацією...»
Два розлогі есеї «Етюди українсько-російські» та «Етюди українсько-европейські», у яких-то автор приділяє велику увагу тим же самим питанням української самототожності, але вже в конкретному контексті соціо-політичних і культурних взаємин українців із Росією, з одного боку, та з Европою із другого, насичені такою масою роздумів та ідей (деякі з них вельми контроверсійні), що коротке і схематичне обговорення одного-двох ключових питань у моєму телесюжеті не може дати навіть приблизного уявлення про повний обсяг текстів та постулятів Костецького.
На жаль, оба ці тексти на даний час практично недоступні в Україні. «Етюди українсько-російські» були надруковані у
Марко Роберт Стех. «ОЧИМА КУЛЬТУРИ». № 18. Ігор Костецький про українську самототожність.
Усі телесюжети канадської телепрограми КОНТАКТ можна дивитися на порталі телемережі КОНТАКТ: https://tinyurl.com/eye-on-culture-compilation