Національний університет «Острозька академія» — наступник першого вищого навчального закладу східнослов’янських народів — Острозької слов’яно-греко-латинської академії. Сьогодні виш визнано одним із найпрестижніших вищих навчальних закладів України.

Університет

Національний університет «Острозька академія» має статус самоврядного (автономного) дослідницького національного вищого навчального закладу. В університеті функціонують наукові центри, лабораторії, спеціалізовані вчені ради із захисту кандидатських дисертацій.

Наука
Ресурси

Серед ресурсів, що надаються студентам, викладачам, працівникам та гостям університету наукова бібліотека, редакційно-видавничий відділ, відділ зв’язків з громадськістю, Центр вивчення спадщини Острозької академії, відділ працевлаштування, ресурсні центри, методичні кабінети.

В Національному університеті «Острозька академія» діє п'ять факультетів та Інститут права ім. І. Малиновського, студенти яких навчаються на шістнадцяти престижних спеціальностях.

Факультети
Корисне

При Острозькій академії створена велика кількість студентських організацій, а також проектів, у яких студенти беруть активну участь, мають змогу проявити свій творчий потенціал та реалізувати себе.

Інформація про академіка І. Малиновського

ІОАННІКІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ МАЛИНОВСЬКИЙ (1868-1932 рр.)

Іоаннікій Олексійович Малиновський народився 4 (17) листопада 1868 р. в м. Острог Волинської губернії (нині Рівненської області України) в сім’ї дрібного ремісника. Батько, Малиновський Олексій Семенович, займався виготовленням «романівських» кожушків. Мати, Степанида Феліксівна, домогосподарка, неграмотна. В сім’ї, крім Іоаннікія, було ще троє дітей: старший син Володимир (рік народження невідомий), молодший син Ісаак (1878) і дочка Марія (1880). Обоє батьків, згідно метричних записів дітей, провославного віросповідування.

Майбутній академік блискуче навчався в місцевій приходській школі та прогімназії. Коли Іоаннікію не виповнилося ще й 16 років, сім’ю спіткало страшне горе – весною 1884 р. у глиняному кар’єрі в результаті обвалу землі трагічно загинули батько та брат Володимир. Сім’я залишилася без засобів для існування. Допомогли виживати родичі. Літом того ж року дядько Іоаннікія відвіз здібного хлопчика в Київ, де той склав на відмінно конкурсний іспит і став стипендіатом колегії Павла Ґалаґана – елітного навчального закладу, що знаходився у віданні Міністерства народної просвіти та під покровительством університету св. Володимира, в якому лише 30 учнів зі справді бідних сімей навчалися та були на повному пансіоні.

Колегія залишила помітний слід у житті І. О. Малиновського. Пізніше він з вдячністю згадував відомого українського філолога і фольклористи П. Г. Житецького та інших учителів, які привили йому тягу до оволодіння досягненнями світової та національної культури. В колегії юнак отримав перші навики творчої дослідницької, а також редакційної роботи: разом з Ю. Кримським, майбутнім всесвітньо відомим ученим-сходознавцем, редагував учнівську газету.

Після закінчення колегії Іоаннікій Олексійович у 1888 р. поступив на історико-філологічний факультет Київського Імператорського університету св. Володимира, але згодом перейшов на юридичний факультет, де під впливом професора М. Ф. Владимирського-Буданова проявив інтерес до історії вітчизняного права. Під його ж керівництвом він виконав студентську випускну роботу «Уголовное право Литовского статута в связи с развитием русского уголовного права вообще», яка була заслужено нагороджена Радою університету золотою медаллю та рекомендована до друку.

У 1892 р. І. О. Малиновський закінчує університет з надією та мрією присвятити себе науковій і викладацькій діяльності. Його залишають в якості магістранта. Але життя розпорядилося інакше. Із-за несприятливих матеріальних умов у 1892-1895 рр. він вимушений учителювати в сім’ях поміщиків на Полтавщині та у Києві, викладати законознавство в кадетському корпусі. Одночасно з основною роботою молодий Іоаннікій Олексійович в київський період свого життя вдосконалюється також у науковій діяльності. У 1894 р. він видає свою першу монографію «Учение о преступлении по Литовскому Статуту», написану на основі студентської випускної роботи, та отримує на неї позитивну рецензію в органі Юридичного товариства при Санкт-Петербурзькому університеті від А. Міхельсона. В Києві він також формується як громадський і просвітницький діяч: в середині 90-х років він стає членом кількох просвітницьких товариств, в тому числі членом комісії Народних читань при Київському товаристві медиків, обирається секретарем цієї комісії та завідувачем Народної аудиторії; із задоволенням виступає перед населенням; у 1897 р. друкує свою пронизану ідеями гуманізму брошуру «Как воевали в старину и как теперь воюют».

1898-й рік став переломним у житті І. О. Малиновського: він здав останній магістерський іспит, отримав посаду приват-доцента університету св. Володимира, обрав за тему свого дослідження до сих пір зовсім не опрацьоване в науці питання про Раду Великого князівства Литовського. Але літом того ж року женився на Марії Кониській, дочці відомого письменника та громадського діяча, автора тексту духовного гімну України «Боже великий єдиний, нам Україну храни», О. Я. Кониського, та отримав пропозицію від міністерства просвіти виконувати обов’язки екстраординарного професора юридичного факультету тільки що утвореного Томського Імператорського університету. Була прийнята пропозиція міністерства і в листопаді молоде подружжя Малиновських переїхало до Томська.

У томський період свого життя (1898-1913) І. О. Малиновський відбувся як прекрасний лектор-викладач вищої школи, як учений, як громадсько-просвітницький і політичний діяч.

У Томському університеті він читав лекції з історії руського права, а з часом вів курс енциклопедії (загальної теорії) права. Лекції Іоаннікія Олексійовича, як відзначали його слухачі-студенти, завжди були цікаві. Лектор ретельно до них готувався. Спочатку він викладав їх письмово, потім читав Марусі (так Малиновський ласкаво називав дружину), враховував її зауваження, правив, і тільки тоді вважав себе підготовленим до лекції. Причому аудиторний час він використовував своєрідно. Із восьми наданих йому тижневих годин лише дві присвячував власне лекціям. При цьому читав не повний курс, наприклад, історії руського права, а зупинявся тільки на вступі та на деяких спеціальних питаннях – історії самодержавства, короткій історії місцевого самоврядування тощо. Решту шість годин приділяв практичним заняттям у формі співбесіди зі студентами, читання авторефератів і дебатів щодо них, читання та коментування першоджерел. Усі учбові заняття професора були наповнені роздумами про перспективи розвитку країни, про місце вченого в суспільстві, про значення вищої освіти. Так Малиновський-лектор визначився уже на першій своїй лекції, прочитаній 9 листопада, досить детально викладеній в газеті «Сибирский вестник» за 12 листопада. Цю лекцію він завершив словами, які присутні студенти та колеги оцінили гучними аплодисментами: «Вивчення еволюційного розвитку права – предмет науки історії права. «Шукаю істину» – ось яку заповідь дає своїм учням юридична наука, в цьому-то й полягає її виховне значення. Усвідомлення того, що істина – не Афіна Паллада, що вийшла з голови Зевса, а плід розумової праці людства на протязі усієї його історії, змушує вченого бути скромним і не маскувати своє невігластво в тогу пустодзвонства».

В Томську І. О. Малиновський здобув славу визнаного в Росії вченого, причому ученого-інтеліґента. Тут з-під його пера вийшли такі крупні різнопланові наукові і просвітницькі роботи як «Русская общественная жизнь в поэтическом изображении Пушкина» (1899), «Памяти Пушкина» (1899), «Ссылка в Сибирь» (1900), « Учебное пособие по истории русского права» (1900), «Сборник материалов, относящихся к истории панов-рад Великого княжества Литовского» (1901), «Древнейшая русская аристократия» (1903), «Университет в сочинениях А. П. Чехова» (1904), «Вопросы права в сочинениях А. П. Чехова» (1905), «Народ и власть в русской истории» (1905), «Кровавая месть и смертные казни» у двох випусках (1908, 1909), «Начальная страница из истории русской интеллигенции» (1909), «Русские писатели-художники о смертной казни» (1910), «Общественное значение литературной деятельности Гоголя» (1910). Як уже справжній сибіряк, він проявляє себе в статтях «Накануне земства в Сибири» (1900), «Сибирская старина. Очерки» (1900-1903), «Воеводское управление в Сибири» (1903), «Обычное право сибирских инородцев» (1909), «Сибирь и вопросы культуры», «Накануне земства в Сибири» (1910), «Прошлое Томска» (1912).

У цей же період І. О. Малиновський багато працює з архівними матеріалами в Москві, Києві, Вільно, Санкт-Петербурзі; їздить у творчі відрядження в Європейську Росію та за кордон, у тому числі тривалі, восьмимісячні; приймає участь у всеросійських наукових і політичних заходах; спілкується з відомими науковими, творчими та політичними діячами, а заодно пише наукову працю «Рада Великого княжества Литовского в связи с Боярской думой древней России» в двох частинах трьома випусками (1903, 1904, 1912), першу з яких у 1904 р. захищає як магістерську дисертацію в Київському університеті, а другу, в 1913 р., – як докторську дисертацію в Харківському університеті. Обидві частини в 1914 р. були нагороджені премією ім. П. М. Батюшкова Російської академії наук.

Одночасно з викладацькою та науковою роботою в Томську професор приймає активну участь у студентських і культурно-просвітницьких організаціях, читає публічні лекції простому народу, публікується на злободенні теми в періодичній пресі, редагує прогресвно-демократичну, популярну в Західному Сибірі газету «Сибирская жизнь», являється почесним мировим суддею, бореться, і не безуспішно, за відкриття Сибірського жіночого університету, виступає за демократизацію навчання та викладання в університеті, у 1905 р. вступає у партію кадетів і очолює її томський осередок. Активна просвітницька, наукова, політична діяльність дають свої плоди. Він стає відомим не лише в Томську, Західному Сибірі, але й у Росії загалом. На хвилі популярності І. О. Малиновський мав усі шанси стати депутатом Третьої Державної Думи Росії, проте відмовився на користь іншого претендента.

Все ж-таки найбільший авторитет йому принесла, безумовно, монографія «Кровавая месть и смертные казни», в якій він з наукових історико-юридичних позицій на основі багатющого емпіричного матеріалу доказав існування ґенетичного зв’язку між кровавою помстою, як проявом тваринного інстинкту людини-дикуна, та смертною карою, як вбивством за вироком суду. Різниця між ними лише в тому, стверджував учений, що перше здійснюється з волі приватної особи, друге – з волі держави. Революція в Росії 1905-1907 рр. також прояв кровавої помсти, як відповідь на соціальну нерівність та соціальну несправедливість у російському суспільстві, які й породили зло, що переросло в помсту. Урядовий терор, як відповідь у формі репресій у вигляді смертних кар, також по суті своїй не є кримінальним покаранням, а кровавою помстою, в основі якої лежить не ідея права, а груба сила. Отже, смертна кара має бути скасована як загальнодержавне позорище і злочин проти заповідей християнства. Непорушним законом співжиття має зробитися великий принцип святості та недоторканності людського життя.

Книжка викликала гучний резонанс у всій Росії. Її широко обговорювали в наукових колах, у пресі, в середовищі політиків, включаючи Державну Думу. Великий російський письменник Л. М. Толстой, наприклад, побачив у цій роботі «її велике значення для звільнення російського суспільства від того жахливого гіпнозу злодійства, в якому його тримає жалюгідний невігласний уряд» і висловив «упевненість, що завдячуючи імпонуючому масам авторитету науки, головне ж – тому відчуттю обурення злу, яким вона проникнута, буде одним з головних діячів цього визволення».

Але така діяльність І. О. Малиновського не сприймалася царською владою. Вона владу дратувала. Вона осуджувалася та переслідувалася попечителем Західно-Сибірського учбового округу Л. І. Лаврентьєвим, який вважав спілкування вченого з народом і просвіту простого народу недостойним звання професора, ненавидів за те, що той став одним із найбільш відомих кадетів Сибіру, обвинувачував як співорганізатора студентських заворушень в Томську, а тому перешкоджав його кар’єрному росту і писав доноси в Міністерство народної просвіти з вимогою відсторонити від викладацької діяльності. Всього таких доносів було написано 25. Літом 1910 р. Л. І. Лаврентьєв відмовив І. О. Малиновському в науковому закордонному відрядженні, осінню того ж року з його подачі Міністерство народної просвіти не затвердило обрання професора деканом юридичного факультету та заборонило редагування газети «Сибирская жизнь». Але найбільше роздратування та найбільш жорстку реакцію з боку влади викликала робота «Кровавая месть и смертные казни». Вона виявилася доленосною в житті І. О. Малиновського та його сім’ї. Депутат-чорносотенець Г. Г. Замисловський, наприклад, на засіданні Державної Думи присвятив Іоаннікію Олексійовичу практично весь свій виступ, безпідставно звинувативши його мало що не в усіх гріхах земних: і в організації студентських заворушень в Томську, і в заклику до вбивство одного з лідерів правомонархічного блоку Державної Думи В. Пуришкевича, і у підриві самодержавства в роботі «Кровавая месть и смертные казни» тощо.

Наслідки і доносів, і виступу Г. Г. Замисловського, який на завершення виступу закликав до розправи з революційною професурою, не примусили себе довго чекати. Головне управління у справах преси визнало другий випуск» книги «Кровавая месть и смертные казни» антиурядовим; міністр народної просвіти Л. А. Кассо звільнив професора від викладання в університеті із-за неблагонадійності; прокурор Томського окружного суду за ініціативою міністра юстиції І. Г. Щегловітова порушив проти І. О. Малиновського кримінальну справу за п. 1 та п. 2 ст. 129 Кримінального уложення – за «возбуждение к бунтовщическим деяниям и к ниспровержению существующего строя».

Судили І. О. Малиновського двічі. Обидва рази при закритих дверях, у посиленому складі суду. Але справа була настільки гучною, що про неї писали в пресі. Перший раз професора у березні 1912 р. судив Томський окружний суд. Коли на суді йому надали можливість висловитись, він сказав наступне: «Як учений-дослідник, я звик говорити правду і лише правду. У своїй книзі, яка привела мане на лаву підсудних, я сказав правду про ті явища оточуючої дійсності, яка оповита кровавою атмосферою. Сказав те, що підказала моя наукова совість. Який вирок мене чекає тут – я не знаю. Але знаю, шо історія мене виправдає». Суд знайшов, що «цей твір, безумовно, наукового характеру», і виправдав Іоаннікія Олексійовича за відсутністю складу злочину. За касаційним протестом прокурора Сенат виправдувальний вирок скасував і передав справу на розгляд Омського окружного суду. Омський окружний суд розглянув справу у вересні 1912 р. Вироком цього суду І. О. Малиновський за п. 1 і п. 2 ст. 129 Кримінального уложення було визнано виправданим, але винним за п. 3 і п. 4 цієї ж статті Кримінального уложення – у «возбуждении к неповиновению законов», з призначенням покарання у виді «заключения в тюрьме на один месяц без лишения прав или ограничения в правах». Від відбування покарання вченого тоді «спас» Указ з приводу 300-річчя дому Романових (амністія).

Але тяжкі випробування, до яких слід додати пожар, що стався вночі в останніх числах серпня 1911 р., в результаті якого повністю згорів будинок Малиновських і все нажите сім’єю, включаючи прекрасну бібліотеку, не зломили бунтівливого професора. Не відцуралося від нього й прогресивне наукове співтовариство. Окрім того, що у березні 1912 р. між Омським судом і рішенням Сенату у кримінальній справі І. О. Малиновський в Харківському університеті захистив докторську дисертацію, яку, на щастя, вдалося спасти при пожарі, та отримав диплом доктора державного права, його весною 1913 р. одноголосно обрали ординарним професором кафедри руського права одночасно в Казанському університеті та Ярославському юридичному ліцеї. Але міністр народної просвіти виборів не затвердив, а призначив його екстраординарним професором Варшавського університету, який тоді вважався найбільш благонадійним. Під загрозою назавжди втратити любиму роботу, за порадою друзів учений таке призначення прийняв. Але у Варшаву їхав із занепокоєнням, адже він потрапляв у середовище благонамірених професорів, призначений міністром без їх бажання. На щастя, хвилювання виявилися марними. На його першій лекції були присутні попечитель навчального округу, ректор і майже всі професори, а студенти заповнили актовий зал і коридор. Іоаннікія Олексійовича зустріли оплесками, а після лекції була влаштована гучна та тривала овація. Стосунки з професурою і студентами склалися хороші, і вчений цілком віддався викладацькій та науковій роботі.

У Варшавському університеті І. О. Малиновський пропрацював з жовтня 1913 р. по липень 1915 р. З найбільш значимих робіт, написаних у Варшаві, були «Лекции по истории русского права» у двох випусках (1914, 1915), а також «Война и суд» (1915). В останній роботі автор, до речі, висунув ідею вирішення міжнародних спорів «не силою, а правом, не війною, а судом».

Із-за воєнних дій у Польщі Варшавський університет в липні 1915 р. евакуювали в Ростов-на-Дону. І. О. Малиновський переїхав разом з університетом, де продовжив викладати уже в Донському університеті, продовжуючи займатися одночасно просвітницькою роботою, а також ще більш енергійно – політичною діяльністю, як член і як один з лідерів партії конституційних демократів (кадетів).

У Ростові-на-Дону перед революцією професор публікує багато статей науково-політичного характеру в періодичній пресі, здебільшого в газеті «Приазовский край», будучи одним з членів її редакції. Він також виступає одним із співорганізаторів, а згодом й секретарем Товариства сприяння жіночій вищій освіті, організатором і першим головою Народного університету, організатором і головою правління кооперативного видавництва «Единение», головою профспілки наукових працівників. І усю цю роботу він виконує одночасно з викладанням в Донському університеті, а також у Вищих жіночих курсах, в Археологічному та Комерційному інститутах, на Учительських курсах.

Лютневу революцію І. О. Малиновський зустрів як весну руської революції. Він був упевнений, що Росія напередодні кращого майбутнього, і віддавав усі свої сили, розум і здібності новій справі.

Після Лютневої революції «громадським комітетом», створеним декількома політичними партіями, професора обирають головою комісаріату Ростова-на-Дону з функціями міського голови, які він виконував по липень 1917 р., а коли згідно з новим законом про вибори, в результаті ним же організованих виборів, був обраний у нову Думу, він залишився гласним Думи, лідером її кадетської фракції і главою культурно-просвітницької комісії. Як представник Ростова-на-Дону він приймав участь у так званій Державній нараді, що відбувалася в серпні 1917 р. у Петрограді.

З приходом у лютому 1918 р. в Ростові до влади більшовиків і розстрілом ними близького товариша Іоаннікія Олексійовича, ученого-професора А. Р. Коллі, І. О. Малиновському прийшлося переховуватися. Після зайняття міста німцями та приходу до влади ґенерала П. М. Краснова, професору знову була запропонована посада голови міста. Але оскільки пропозиція виходила від ґенерала надто правих поглядів, він від пропозиції відмовився. З приходом же до влади ґенерала А. І. Денікіна (1919) і публікацією ним декларації про свої цілі, які полягали у відновленні єдиної Росії, скликанні Установчих зборів, інших заходах демократичного характеру, імпонуючих професору, Іоаннікій Олексійович Малиновський пристав до антибільшовицького руху і погодився працювати в цивільному уряді А. І. Денікіна членом Ради при управлінні народної просвіти. У відсутність міністра народної просвіти він виконував його обов’язки.

Коли у 1918 р. в Україні почалася підготовка до створення Всеукраїнської академії наук, І. О. Малиновському було запропоновано прибути в Київ і виставити свою кандидатуру на академіка першого скликання. Професор погодився і соціально-економічний відділ академії обрав його академіком. Але обрання припускалось й на загальних зборах академії, при наявності письмової згоди претендента. І. О. Малиновський не зміг письмово підтвердити свою згоду із-за відсутності будь-яких зносин між Ростовом-на-Дону та Києвом через громадянську війну. З цієї причини обрання його академіком у цей раз не відбулося.

В ростовський період життя вчений, з огляду на політичну ситуацію в країні, пише такі брошури, як «Монархия и республика» (1917), «Учредительное собрание» (1917), «Единая Россия» (1917), «Партия народной свободы и революция» (1917), «Ф. Ф. Кокошкин» (1917), а також власне наукові роботи: з приводу кончини проф. М. Ф. Владимирського-Буданова, узагальнюючу результати наукової діяльності свого наставника – «Памяти учителя» (1917), «История русского общественного строя» (1919) і узагальнюючі його попередні роботи з історії руського права – «Лекции по истории русского права» (1918).

Перед другим приходом в Ростові-на-Дону до влади більшовиків Іоаннікій Олексійович Малиновський в грудні 1918 р. поїхав з міста, з його слів у Царицин, у справах видавничого кооперативу «Единение», але з неустановлених поки причин опинився в Єкатеринодарі. Там у Політехнічному інституті він читав лекції з історії державного ладу Росії та, як припускають, мав намір емігрувати. Але оскільки в Ростові залишалася дружина і троє дочок, професор у березні 1920 р. повернувся в місто. По поверненні він мав намір відновити роботу в Донському університеті. Це виявилось можливим лише за санкції ДонНК. Від отримання санкції вчений категорично відмовився, мотивуючи це тим, що політика не повинна втручатися у справи науки і освіти.

30 червня 1920 р. він був заарештований. Професора звинуватили в контрреволюції, визнавши непримиренним та ідейним ворогом радянської влади, винним у тому, що він був головою партії Народної свободи (кадетів) на Дону, міністром просвіти при Особливій нараді Головнокомандувача Півдня Росії, автором брошур і газетних статей, спрямованих проти радянської влади. Постановою Колегії ДонНК від 24 червня 1920 р. Іоаннікій Олексійович був заочно засуджений до смертної кари (розстрілу) як «свідомий і непоправний ворог трудящих». Завдяки заступництву наркома народної просвіти РСФСР А. В. Луначарського, який особисто відвідав І. О. Малиновського в ростовській тюрмі, а пізніше й таких видних діячів радянської влади і культури як Д. І. Курського, О. М. Горького, М. М. Покровського, Н. К. Крупської смертну кару новим вироком від 12 грудня 1920 р. замінили на п’ятнадцять років концентраційних таборів, а ще пізніше, 19 травня 1921 р., строк покарання скоротили до п’яти років позбавлення волі.

Відбував покарання І. О. Малиновський у Іванівського таборі особливого призначення та інших московських таборах. Навіть перебуваючи в ув’язнені, він не зрадив своїм життєвим принципам, наскільки це було можливим, продовжував просвітницьку і наукову роботи. Тільки в Іванівському таборі, працюючи палітурником в друкарській майстерні, він прочитав біля 40 лекцій з історії руської культури. Окрім цього, Іоаннікій Олексійович був секретарем культурно-просвітницької комісії табору, завідував Юрбюро для засуджених, працював в школі з ліквідації неграмотності. В таборі він написав історію Іванівського табору.

Під час відбування покарання, а тоді таке практикувалося, професор залучався до викладацької та наукової діяльності. Він, зокрема, маючи дозвіл на проживання у приватній квартирі з обов’язком у призначений час відмічатися в таборі, викладав історію культури на робфаку ім. Петровського, виконував обов’язки секретаря Комісії філософії та методології при Академічному центрі, був дійсним членом Інституту Радянського права (нині Інститут держави і права АН РФ), працював у Центральному архіві архіваріусом та архіваріусом-консультантом, друкувався в московських журналах «Советское право», «Право и жизнь». В Інституті Радянського права, працюючи секретарем судового права та кримінології, в секції конституційного права та у відділі правових матеріалів, І. О. Малиновський також приймав участь в розробці першого Кримінального кодексу РСФСР, у написанні підручника з кримінального права, у підготовці інших цінних наукових праць у галузі радянського права, таких, наприклад, як «Уголовный кодекс РСФСР и старое уголовное законодательство», «Решения народных судов как материал для изучения революционного правосознания», «Исторические и психологические основы советской конституции», «Обзор газетных материалов по советскому праву».

Звільнили І. О. Малиновського з табору в лютому 1924 р., на два місяці раніше встановленого вироком строку. В квітні 1925 р. він був обраний академіком Всеукраїнської академії наук по кафедрі звичаєвого (народного) права. В січні 1926 р. вчений переїхав у Київ. В Академії професор очолив Комісію для виучування звичаєвого права України, секцію кримінального права для виучування звичаєвого права, Правове товариство при ВуАН, являвся співробітником Комісії для виучування історії західно-руського та вкраїнського права, був дійсним членом Археологічної комісії.

Найбільш значимими роботами академіка Іоаннікія Олексійовича Малиновського, написаними українською мовою та опублікованими під іменем О. Малиновський, О. О. Малиновський чи Оникій Малиновський, є: «Огляд архівних матеріалів з історії західно-руського і українського права, що знаходяться в Древлехранилищі в Москві» (1926), «Кара й засоби соціяльного захисту» (1926), «Про студії над злочинністю та злочинцями» (1927), «Кари майнові та кари особисті» (1928), «Злочин та покарання у первісному суспільстві» (1928), «Революційне радянське звичаєве право» (1928), «Радянські поправчо-трудові установи порівнюючи з буржуазними тюрмами» (1928), «Стародавній державний лад східних слов’ян і його пізніші зміни» (1929).

Будучи академіком ВуАН, І. О. Малиновський не зрадив своєму життєвому кредо, активно боровся з бюрократизмом, кумівством та іншими негативними явищами в Академії і в науці в цілому, відкрито виступав проти втручання радянських і партійних органів в наукову діяльність. Але в державі вже набирав обертів маховик переслідувань і репресій, знищення інтелігенції. Звичною справою стало оцінювати наукові роботи вчених з точки зору відповідності їх догмам марксизму-ленінізму-сталінізму. Після сфабрикованого процесу «Союзу звільнення України» для більшості вчених настали тяжкі часи. Літом 1930 р. у ВуАН розпочалась масова чистка. Досить сказати, що в друкарні був просто знищений черговий (четвертий) випуск праць очолюваної І. О. Малиновським комісії. Стало зрозумілим, що ученому, відомому в минулому громадському і політичному діячу, представнику старої професури не місце в Академії. Його разом із декількома видатними вченими як «псевдо-вченого» звільнили з роботи та виключили зі складу дійсних членів Академії. Залишившись без любимої роботи, з підірваним тяжкими життєвими випробуваннями здоров’ям і без засобів для існування, академік в нужді та забутті тихо помер 12 січня 1932 р. Похований Іоаннікій Олексійович Малиновський в Києві на Байковому кладовищі.

У 1992 р. Іоаннікій Олексійович Малиновський був поновлений в списках АН України, а в 1993 р. реабілітований у кримінальній справі 1920 р. прокуратурою Ростовської області Російської Федерації на підставі п. 6 ст. 3 Закону Російської Федерації «Про реабілітацію жертв політичних репресій» від 18 жовтня 1991 р.

В. О. Попелюшко,
доктор юридичних наук, професор директор Навчально-наукового інституту права ім. І. Малиновського Національного університету «Острозька академія»