Національний університет «Острозька академія» — наступник першого вищого навчального закладу східнослов’янських народів — Острозької слов’яно-греко-латинської академії. Сьогодні виш визнано одним із найпрестижніших вищих навчальних закладів України.

Університет

Національний університет «Острозька академія» має статус самоврядного (автономного) дослідницького національного вищого навчального закладу. В університеті функціонують наукові центри, лабораторії, спеціалізовані вчені ради із захисту кандидатських дисертацій.

Наука
Ресурси

Серед ресурсів, що надаються студентам, викладачам, працівникам та гостям університету наукова бібліотека, редакційно-видавничий відділ, відділ зв’язків з громадськістю, Центр вивчення спадщини Острозької академії, відділ працевлаштування, ресурсні центри, методичні кабінети.

В Національному університеті «Острозька академія» діє п'ять факультетів та Інститут права ім. І. Малиновського, студенти яких навчаються на шістнадцяти престижних спеціальностях.

Факультети
Корисне

При Острозькій академії створена велика кількість студентських організацій, а також проектів, у яких студенти беруть активну участь, мають змогу проявити свій творчий потенціал та реалізувати себе.

Осмислення спадщини

07 листопада 2016

Мені вже доводилося писати про художню прозу Петра Кралюка, як про «альтернативну історію» у трохи незвичному значенні того терміну. Кралюк не витворює якихось паралельних реальностей на ґрунті «якбитології». Він показує цілком реальні історичні події. Але так, що вони набувають вигляду цілковитої альтернативи сформованому як вітчизняними істориками, так і визволителями різних мастей, історичному канону. Кралюк може змусити читача поглянути з незвичної точки зору на загальновідомі, не раз описані в історичній прозі події та постаті. А може написати й про те, що історики описують скоромовкою, посилаючись на брак фактажу. Саме до цього формату належить нова робота Петра Кралюка в царині інтелектуальної белетристики — роман-біографія «Данило Острозький: образ гаптований бісером».

«Темні віки» були і у волинській історії. Щоправда припали вони не на раннє Середньовіччя, як європейські Dark ages, а на більш пізні чотирнадцяте-п’ятнадцяте століття. Той же Петро Кралюк в одному з ФБ-дописів осмислив цей період так:

«У період Середньовіччя Волинь належала до числа найбільш „книжних земель“ Русі. Тут у 13 ст. був написаний Волинський літопис (часто він у нас іменується Галицько-Волинським, хоча на Галичині не писався). Волинський князь Володимир Василькович сам переписує книги. Такого в інших землях не було. Книги переписувати тут замовляють навіть бояри. У 16 ст. на Волині — розквіт книжності. Тут вперше на руських землях з’являється авторська література. Зрозуміло, без великої книжної традиції такого не сталося б. Але чомусь з чотирнадцятого століття до нас не дійшло практично ніяких пам’яток, які б дали можливість реконструювати історію цієї землі. Хоча тоді Володимир, столиця Волині, не втрачає свого значення. Тут правлять руські князі. Вони навіть видають латинські грамоти. Так ось — у той час у Новгороді літописи пишуться, в Заліссі — пишуться, в Литві — пишуться, а на Волині — ні».

Проте відсутність літописання ще не значить повної відсутності історичних джерел з того періоду. Варто уміти їх шукати. А ще — прислухатись до підказок знаменних і пам’ятних місць, у яких доводиться бувати.

У лютому цього року на Шумщині відбувся фестиваль української книжності «На білому коні». Вручали Всеукраїнську премію імені Уласа Самчука. Але письменник Петро Кралюк не стільки переймався свіжо отриманим лауреатством, скільки шукав можливості запастися матеріалом для роботи над новим твором. І попросив організаторів фестивалю заїхати в село Обич. Оглянув місце, де стояв давній монастир святого Миколи, поле, де за легендою відбулася битва волинських ратників з татарськими наїзниками...

І пообіцяв найближчим часом написати роман про ці місця. Практика письменницької праці красномовно свідчить: «найближчий час» в силу різних причин часто може серйозно розтягуватися.

Проте уже влітку був готовий перший варіант тексту. До початку осені роман оформився остаточно. Якраз вчасно для того, щоб потрапити у видавничий план серії «Ім’я на обкладинці», яку саме започаткувало тернопільське видавництво «Навчальна книга — Богдан». І кілька днів тому ошатний томик, прикрашений графікою Олега Кіналя в серійному обрамленні роботи Марії Лавренюк, побачив світ.

Автор використав іноземні джерела та місцеві легенди, праці археологів та нумізматів. Головний герой з самого дитинства опиняється у вирі п’ятдесятилітньої війни за спадщину Романовичів. У передмові автор роману зазначив: " ...та війна стала для Центрально-Східної Європи такою собі «точкою біфуркації», яка визначила історію цього регіону на віки вперед. У результаті цієї війни Польща відмовилася від польських земель Сілезії та Помор’я й почала здійснювати експансію на Схід — спочатку на Галичину, Волинь, а потім на інші українські землі. Ця війна посприяла остаточному оформленню Великого князівства Литовського, яке значно розширило свої кордони за рахунок Русі, власне нинішніх українських земель«.

Формально руські князі програли ту війну. Волинські та галицькі землі втратили державну самостійність, опинилися під владою зажерливих і безпринципних сусідів. Проте Данило Острозький у другій половині життя знайшов оптимальний вихід з критичної ситуації. Замість продовжувати нерівну і безперспективну боротьбу з численними нападниками за цілу Руську державу, він почав розбудовувати елементи державності на підвладних йому землях південної Волині. Мине два століття — і ця політика, продовжена нащадками, дасть блискучі результати. Князі Острозькі стануть некоронованими королями Русі, їхнє особисте військо за чисельністю та оснащенням переважатиме королівські, а при княжому дворі процвітатимуть українська ученість та культура.

Власне, в романі Кралюка «Данило Острозький: образ, гаптований бісером» на вершині могутності та розквіту князь Василь Костянтин Острозький повертається думкою до витоків і наказує одному з кращих своїх книжників Василеві Суразькому створити життєпис прародителя княжого роду. Добре обізнаний зі скарбами волинської книжності Василь Суразький їде до Миколаївського монастиря в Обичі, оскільки в монастирському архіві колись знайшов папери про те, що монастир цей заклав князь Данило Острозький. І починається захоплююче історичне розслідування. Не переказую тут його перебігу, щоби не красти в читачів задоволення самим простежити увесь процес. Зазначу тільки, що перед очима дослідників і читача проходить ретельно відтворена й систематизована історія Волині й Галичини періоду «темних віків». Доти ми мали про неї тільки розрізнені, не зрозумілі без перекладу, згадки латиною. Зі сторінок роману постає різнобарвна картина протистояння волинських князів загарбанням польського короля Казимира Третього і наскокам татарських орд, хитросплетінь європейської дипломатії і буденних пристрастей, які часом плутали і рвали найдосконаліші дипломатичні павутини.

Петро Кралюк відновлює для читачів не тільки життєпис самого князя та історичне тло його епохи, але й принципи та прийоми роботи творців давньої української книжності.

Роман, власне, є осмислення спадщини, якого потребує кожен народ у поворотних, переломних точках власної історії. Читач разом з автором осмислює спадщину острозького культурного центру кінця шістнадцятого століття. Чільний діяч того осередку осмислює спадщину Данила Осторозького. Та й сам князь вдумливо вдивляється у спадок по князях Романовичах, що правили за кілька століть до нього. Саме це осмислення робить роман не тільки цікавою, але й пожиточною лектурою.