Національний університет «Острозька академія» — наступник першого вищого навчального закладу східнослов’янських народів — Острозької слов’яно-греко-латинської академії. Сьогодні виш визнано одним із найпрестижніших вищих навчальних закладів України.

Університет

Національний університет «Острозька академія» має статус самоврядного (автономного) дослідницького національного вищого навчального закладу. В університеті функціонують наукові центри, лабораторії, спеціалізовані вчені ради із захисту кандидатських дисертацій.

Наука
Ресурси

Серед ресурсів, що надаються студентам, викладачам, працівникам та гостям університету наукова бібліотека, редакційно-видавничий відділ, відділ зв’язків з громадськістю, Центр вивчення спадщини Острозької академії, відділ працевлаштування, ресурсні центри, методичні кабінети.

В Національному університеті «Острозька академія» діє п'ять факультетів та Інститут права ім. І. Малиновського, студенти яких навчаються на шістнадцяти престижних спеціальностях.

Факультети
Корисне

При Острозькій академії створена велика кількість студентських організацій, а також проектів, у яких студенти беруть активну участь, мають змогу проявити свій творчий потенціал та реалізувати себе.

Михайло Якубович: «В умовах окупації залишається тільки терпіти й боротися»

04 листопада 2015

Кандидат історичних наук, український сходознавець, перекладач, дослідник доктринальної та філософської думки ісламського світу, автор першого повного перекладу смислів Корану українською мовою, старший викладач кафедри релігієзнавства Національного університету «Острозька академія» Михайло Якубович нещодавно повернувся з Центру російських та євразійських досліджень імені Девіса (Davis Center for Russian and Eurasian Studies) Гарвардського університету (США), де брав участь у конференції «Іслам у Росії». Також науковець прочитав лекцію в Колумбійському університеті про релігійні та культурні права кримських татар в окупованому Криму.

Проблеми та перспективи кримських татар і Росії; наслідки, до яких можуть призвести релігійні суперечки; що повинна зробити для мешканців Криму в разі його визволення Україна; особливості наукової діяльності в Україні та за її межами — про все це і не тільки Михайло Якубович погодився розповісти в інтерв’ю.

 У конференції брали участь і представники країн Європи, зокрема Східної, і американці. У чому полягало спільне й відмінне між виступами презентаторів різних регіонів світу? Можливо, ті, хто не має безпосереднього стосунку до України, Криму, не є навіть нашим сусідом, у своїх дослідженнях звертає увагу на те, чого з епіцентру всіх цих подій не помітиш?

Переважна більшість дослідників, які брали участь у конференції — вихідці з Росії, які вже тривалий час працюють на Заході — у Європі та США. Дослідників, які представляли б безпосередньо середовище російської науки, на конференції не було. Загалом позиції науковців збігаються. І погляди на іслам та релігію в РФ також — за останні два-три роки, з часів російської операції в Криму й на Донбасі, релігійна та світська еліта Росії значно зблизилася. Як наслідок, використання релігії (в тому числі ісламу) в політиці, яке й так було типовим для РФ, стало ще частішим, та ще й із наслідками, проектованими на сусідні держави й глобальну ситуацію. Це вже зрозуміло не лише нам, але й науковцям з інших країн.

 Які тенденції зараз існують у дослідженні ісламу в Росії, зважаючи, зокрема і на конференцію, в якій Ви брали участь?

 Кілька. Це період XIX — початок ХХ ст., коли серед мусульман Російської імперії з’явилися реформаційні ідеї. І також, що особливо актуально — сучасність. На жаль, у самій Росії не так уже й багато дослідників сучасного російського ісламу, які були б дистанційованими від релігійних організацій, а тому — незалежними. Як на мене, російське ісламознавство переживає кризу. Чимало фахівців виїхало за межі країни.

Ваш виступ стосувався кримських мусульман у політиці ісламських установ Росії. Чому саме ця тема?

 Кримом я займаюся вже тривалий час. Навіть враховуючи складну й неоднозначну сучасну ситуацію, інтересу до цієї теми не втратив. Власне, вона стала ще більш актуальною.

Наскільки доречним, на Вашу думку, є вивчення ситуації з кримськими татарами в контексті всього, що стосується Росії? Для нас, українців, це не буде визнанням того, що Крим — «не наш»?

 У мене теж було це питання, але мусимо визнати, що де-факто Крим став частиною саме російського релігійного середовища. Центральна ісламська організація Криму, яка колись називалася «Духовне управління мусульман Криму», тісно співпрацює з офіційними російськими ісламськими об’єднаннями, пройшла перереєстрацію за законодавством РФ. У моїй доповіді йшлося саме про політику російських ісламських інституцій у Криму, вивчаючи яку, ми передусім краще зрозуміємо ситуацію. І чим краще ми її будемо розуміти, тим більш ефективною може бути українська політика щодо Криму.

Чи є якісь особливі відмінності між становищем російських мусульман та кримських, якщо говорити про політику Росії, про ті ж ісламські установи?

Безумовно. Я погоджуюсь із тезою про те, що Україна не звертала належної уваги на проблеми кримських татар. Так, на жаль, це певною мірою правда. Проте кримські татари мали релігійну та національну свободу: побудовані сотні мечетей, відкриті десятки навчальних закладів, кримськотатарських медіа. Зрештою, започатковане представництво Меджлісу в українському парламенті — це хіба не наслідок цієї свободи? Зараз же становище кримських татар змінилося: медіа закривають, деякі політичні й релігійні активісти мусили покинути півострів, тривають обшуки, заведені кримінальні справи. Ситуація стала зовсім іншою, такою, як і в інших регіонах РФ. Лише лояльні до влади ісламські структури мають певні можливості, визначені цією ж владою. Усі інші проголошуються «екстремістами», «радикалами», «зрадниками» та ін. Ці процеси уже розпочались і в Криму.

Зважаючи на актуальність обговорюваних на конференції питань, спадає на думку, що просто сісти й прочитати кілька книжок чи статей для дослідження певної теми в цьому контексті — буде не достатньо. Очевидно, що і літератури, мабуть, поки що не так багато на цю тематику, і саме дослідження потребує більше практики, ніж теорії. Як проводили своє дослідження Ви? Якими джерелами користувалися?

Саме так, це не та ситуація, де можна просто відтворити щось, написане колись. Я підтримую зв’язки з кримськими науковцями (як тими, які лишилися в Криму, так і тими, які виїхали), дистанційно проводжу «експертні опитування», слідкую за медіа, підтримую контакт із релігійними діячами. Ці матеріали й стають основними джерелами для досліджень.

 Як Ви вважаєте, у чому полягає потреба дослідження ісламу в Росії: науковці просто повинні описати ситуацію? Чи існує перспектива того, що ці дослідження щось змінять чи на щось вплинуть? Насамперед у житті мусульман.

Нам необхідно досліджувати Росію приблизно так, як колись, у часи холодної війни, Захід досліджував Радянський Союз. Чим більше ми знатимемо про ситуацію, наприклад, у російській релігійній сфері, тим легше буде знизити впливи на українське середовище, які залишаються дуже сильними.

У ситуації, яка склалася зараз, коли у кримських татар немає парламенту, коли частина їх культурних і релігійних установ — закрита, чому вони не протестують? Гадаєте, справа лише в страху перед ворогом, чи це просто примирення з тим, що сталося? В останньому випадку нам ніколи не вдасться повернути Крим, якщо значна частина його мешканців пристосується до всього цього й не бажатиме нічого повертати.

Кримськотатарський актив на чолі з лідерами Меджлісу, які залишили Крим, не можна назвати пасивним. За межами України і Мустафа Джемілев, і Рефат Чубаров, і інші лідери постійно говорять про те, що відбувається в Криму, намагаються хоч якось вплинути на ситуацію. Також діє кілька кримськотатарських ініціатив в Україні, згадаймо хоча б «громадянську блокаду» Криму, де бере участь чимало кримських татар. Та, звісно, вимальовується чітка тенденція — будь-яка проукраїнська активність можлива тільки за межами Криму. Кримські татари — дуже розсудливий і поміркований народ, тому частина тих, хто перебуває в Криму, просто вичікує, часом зберігаючи не лише симпатію до України, а й українські паспорти. Є й частина, порівняно невелика, яка показово лояльна до Москви. Повернення Криму — це не лише питання кримських татар, це ще й питання кримських українців та небайдужих росіян, адже саме вони складають на півострові більшість.

Чим загрожують усі ці заборони кримським татарам, крім того, що вони, наприклад, не зможуть піти до храму помолитися або ознайомитися з пам’ятками своєї культури в музеї?

Мечеті й музеї ніхто закривати не буде. Навіть більше — будуть відкривати нові. Що будуть проповідувати в мечетях і показувати в музеях — це вже інше питання. Зараз будь-який розвиток кримськотатарської культури буде відбуватися під гаслом «єдінства народов» у РФ, використанням російської державної символіки та всіх головних російських ідеологічних тез. Іде боротьба за розум і серце людей, і, враховуючи потужність російської пропаганди, в багатьох аспектах — дієвими методами.

Чи може статися так, що в разі неповернення Криму до складу України, через кілька десятиліть на татар чекатиме те ж саме, що й на багатьох українців у минулому: відмова від своєї культури, мови, релігії і — «зросійщення»?

Мені здається, що так. І тут важлива сама позиція кримських татар — наскільки вони будуть готові ненасильницькими методами відстоювати свою ідентичність. Зараз перед багатьма з них постала дилема: залишатися в Криму, який уже раз втратили (в 1944 році) чи кудись їхати. Більшість кримських татар, особливо старше покоління, воліє лишитися, як би там не було, оскільки втрачати батьківщину ще раз — це для них світоглядна катастрофа. Тому, навіть в умовах окупації, залишається тільки терпіти й боротися.

У РФ становище мусульман і ставлення до них як влади, так і пересічних росіян залишають бажати кращого. Існує дуже високий рівень дискримінації, зважаючи на кількість різних націоналістичних угруповань, які «борються» з ісламом і його представниками, та й узагалі на уявлення й асоціації, пов’язані, наприклад, з людьми кавказької національності, які є характерними для значної частини етнічних росіян. І все ж мусульман у Росії з кожним роком стає більше. Рано чи пізно все це може призвести до громадянської війни. Яка ймовірність того, що в ній могли б перемогти російські націоналісти?

Це дуже цікаве питання. З одного боку, Захід і чимало українців воліють бачити Росію «демократичною» країною, але, враховуючи значні відмінності між населенням і непропорційний розподіл ресурсів за регіонами, виникає питання: «Чи може Росія вистояти, будучи іншою (не-авторитарною, „не-імперською“)?». Я гадаю, що не зможе. І неабияку роль у цьому можуть відіграти саме «мусульманські» регіони. Тому російська влада намагається втримати баланс, і, як бачимо, зараз цей баланс почав втримуватися завдяки зовнішнім військовим операціям. У цих умовах досягається певний консенсус між «православними націоналістами» (назвемо їх так) і «офіційним ісламом», культивується ідея «єдіного отєчєства», боротьби із «західним лібералізмом», «фашизмом» та ін. Якщо ці операції зазнають краху, то, в умовах падіння економіки, РФ чекають не кращі часи — протиріччя посиляться. Уявіть собі розпад держави з такими ресурсами й такою кількістю ядерної зброї! Саме тому, можливо, Захід і не «торпедує» ситуацію в Росії, а постійно прагне якогось «замирення». І часом ми, українці, на це небезпідставно нарікаємо.

Під час своєї поїздки Ви також прочитали лекцію в Колумбійському університеті про релігійні та культурні права кримських татар. Цей захід, наскільки я розумію, стосунку до конференції не мав. Як сприймає аудиторія цю тему? Які її аспекти зазвичай цікавлять слухачів?

Так, це відбувалося в Інституті міжнародних відносин, на програмі Українських Студій. Аудиторія була порівняно невелика: студенти, дослідники, фахівці із суміжних питань. Цікавилися передусім аспектами релігійної політики РФ у Криму. Загалом громадськості відомо, що Росія, скажімо так, перебудовує Крим «під себе», але якими інструментами це робиться і як можна їм протидіяти — це вже окрема тема. Цікавилися й т. зв. «блокадою Криму», зокрема аналітики розходяться в думках: чи це ініціатива «з місця», чи це спланована «гібридна» акція української влади.

Ви переклали Коран на українську мову. Це величезний обсяг роботи. На Вашу думку, чи можна адекватно перекласти цю книгу, добре знаючи мову, але маючи поверхневі знання як самого ісламу, так і різних аспектів життя тих, хто його сповідує?

Так, переклад витримав уже два видання. Готуються й нові. Проблема, про яку Ви запитуєте, не нова для кораністики — будь-який переклад обмежений знаннями перекладача. Утім, я в своїй праці не намагався щось внести від себе, а спирався на класичну ісламську рецепцію Корану, зокрема сунітські коментарі. Праця отримала гарні відгуки. Маю надію, наступні видання також будуть не гіршими.

Близько півроку тому Ви розповідали в одному з інтерв’ю, що хочете завершити монографію, присвячену ісламській релігійно-філософській думці на українських землях — в Криму та на Одещині. Ще не завершили? Що встигли зробити за цей час, можливо, з’явилися якісь нові ідеї для досліджень?

Монографія завершена, зараз перебуває на етапі вичитки. Вже укладено договір про видання. Сподіваюся, найближчим часом книга вийде друком. Там майже чотириста сторінок, а ще додатки з перекладів рукописних матеріалів. Ідей, звісно, чимало, але поки хочеться довести до кінця поточні проекти.

Побувавши в багатьох українських та закордонних університетах, що можете сказати про специфіку наукової діяльності закордоном, про те, що стосується зокрема різних наукових заходів і їх проведення?

«Зарубіжжя» — це розмите поняття. Наприклад, у німецьких та американських університетах підходи досить різні. На жаль, в Україні все взагалі інше. У нас наука централізована згори, і науковці, звісно, прагнуть відповідати не стільки академічному ринку, скільки відверто застарілим «вимогам» центру. Як наслідок, маємо купу «платних» журналів, які мало хто читає, безліч непотрібних дисертацій, не кажучи вже про різні радянські рецидиви у вигляді авторефератів, «опонування», ступеня «кандидата наук» та ін. Разом із тим, у нас, як і на Заході, є певна свобода дій. Держава виділяє дуже мало фінансів (гроші є, але йдуть не туди), проте наукова спільнота має можливості інтегруватись у світовий простір. Інша проблема в тому, що часто ця інтеграція завершується еміграцією самих вчених. Нашим політичним елітам, як і більшості пострадянських політиканів, наука й освіта в Україні не потрібні — вони користаються здобутками західної, і дітей теж навчають не тут.

Як реагує на ситуацію в Криму українська наука? Наскільки часто звертаються до цієї проблеми наші науковці, наскільки об’єктивно вони можуть оцінювати й інтерпретувати їх?

Як на мене, в темі Криму забагато емоцій. Ситуація вимагає прагматизму, а не узагальнень на зразок «там усі за Україну» чи «там усі вже на боці Росії», «весь світ за нас», «весь світ проти нас», «зрада чи перемога» та ін. А скільки в нас видань з’явилося, присвячених проблемам Криму? Скільки конференцій — справжніх академічних, не для галочки й не для піару окремих політиків — було проведено?

Що перш за все повинна зробити для кримських татар Україна, якщо Крим усе-таки повернеться до нас? Що вона повинна зробити для тих, хто втік із Криму і зараз живе в різних регіонах нашої держави?

Мені видаються правильними дві позиції. Передусім — тиск, зокрема й через розпочаті блокадні заходи, їхнє розширення. По-друге, підтримувати мігрантів з Криму в інших регіонах України, сформувати медіа, культурні, освітні й наукові установи... Можливо, навіть уряд в екзилі. Це той мінімум, який потрібен, і максимум, що може зробити Україна нині.