Національний університет «Острозька академія» — наступник першого вищого навчального закладу східнослов’янських народів — Острозької слов’яно-греко-латинської академії. Сьогодні виш визнано одним із найпрестижніших вищих навчальних закладів України.

Університет

Національний університет «Острозька академія» має статус самоврядного (автономного) дослідницького національного вищого навчального закладу. В університеті функціонують наукові центри, лабораторії, спеціалізовані вчені ради із захисту кандидатських дисертацій.

Наука
Ресурси

Серед ресурсів, що надаються студентам, викладачам, працівникам та гостям університету наукова бібліотека, редакційно-видавничий відділ, відділ зв’язків з громадськістю, Центр вивчення спадщини Острозької академії, відділ працевлаштування, ресурсні центри, методичні кабінети.

В Національному університеті «Острозька академія» діє п'ять факультетів та Інститут права ім. І. Малиновського, студенти яких навчаються на шістнадцяти престижних спеціальностях.

Факультети
Корисне

При Острозькій академії створена велика кількість студентських організацій, а також проектів, у яких студенти беруть активну участь, мають змогу проявити свій творчий потенціал та реалізувати себе.

Окупація Криму як поразка української гуманітаристики

24 березня 2014

За останні два тижні помітно зріс інтерес до Криму та до культури кримських татар. Зокрема, культури релігійної, а саме ісламської, яка залишила помітний слід в історії України. Тенденція начебто цілком правильна. Не може не викликати підтримки той факт, що кримських татар визнали корінним народом Криму, що пересічні українці все частіше цікавляться історією цього великого й славного етносу.

Але будемо правдиві. Запізно, надто запізно. Невже для того, щоб зрозуміти, що кримські татари — невід’ємна частина українського політичного етносу, слід було віддати півострів агресивному сусіду? Невже для того, щоб зрозуміти, що Україна — не лише християнська, а й мусульманська держава, нашу територіальну цноту мав порушити Путін?

Неприємно вражає інше. На різних розпіарених шоу, які свого часу стали символом колишнього режиму, старі керівники нині зізнаються у щирій та непідробній любові до кримських татар. Як же не втриматись від риторичного питання: де ви були усі двадцять три роки? Чому в Криму на керівних посадах, куди ставили «своїх людей» — і «любих друзів», і «правільних рєбят», практично немає кримських татар? Чому не вирішувалося земельне питання? Чому затягували з виділенням ділянок під будівництво мечетей? Чому не існувало реалістичних державних програм на підтримку кримськотатарської культури? Справжніх, а не створених з метою «дерибану» державних коштів? Чому не заохочувались ісламознавчі дослідження?

Щодо останнього, тут наведу кілька особистих прикладів. Свого часу я написав монографію про ісламську філософську думку. Українською, на основі першоджерел. Звертався в кілька провідних наукових видавництв, у тому числі й державних — текст ніхто не хотів друкувати, посилаючись на відсутність коштів. Навіть мій переклад смислів Корану українською мовою був виданий у Саудівській Аравії, а не в Україні. Мої дослідження, присвячені кримськотатарській проблематиці, радо приймають наукові видання Польщі, Туреччини, Великобританії, США, Саудівської Аравії, Росії (!), інших держав. Але тільки не України. Пересічному українцю невідомі постаті Гаспринського, Челебіджихана, інших кримськотатарських просвітників, не згадуючи вже про мислителів середньовіччя. Чимало моїх колег серед ісламознавців, як із Криму, так і з «материкової» України, наштовхувалися на таке ж нерозуміння й небажання хоч трохи пізнати сусідню культуру. І навіть те, що ми сьогодні знаємо про наших мусульманських сусідів — заслуга не української офіційної науки, а окремих ентузіастів. Учених, які в складних умовах вишукують мінімальне фінансування, кримськотатарських активістів, які постійно стикалися з нерозумінням їхніх проблем, мусульманських лідерів, які з великими труднощями доносять правдиве послання ісламу до наших співгромадян.

І питання не в тому, що десь вийде якась монографія або в шкільному підручнику про Кримське ханство напишуть на два абзаци більше. Необхідне масове просвітництво, необхідні широкдоступні канали для формування справжньої історичної пам’яті громадян України. Натомість на вітчизняних телеканалах, навіть «патріотично» орієнтованих, ми бачимо продовження «старорежимних» шоу, таких собі «засобів масового ураження свідомості». У нас вистачало грошей на прийоми одіозних російських церковників, різного роду «звьозд». Такої гидотної російської попси, яку досі чутно в нашому радіоефірі, не почуєш навіть на її батьківщині. Наші політики лицемірно транслювали свої «чєлобітія» з храмів на релігійні свята. І не знаходилося зайвої ефірної хвилини розповісти про культуру наших співгромадян, які сьогодні опинилися на передовій боротьби за українську державність. Державність, яка вперто не хотіла їх бачити. Наші телеефіри тріщать голосами набридлих політтехнологів, замаскованих під учених, депутати видають із себе знавців усіх наук, але справжнє експертне середовище залишається поза кадром. Експертне середовище, яке змушене або шукати щастя по інших країнам, або спілкуватися на нечисленних і малопомітних «мєждусобойчіках». Куди ніколи не завітають звьоздні тріскуни, щоб почути когось, крім своїх політичних хазяїв.

Залишається лише вірити, що «постмайданівська» Україна захистить не лише свої територіальні, а й духовні обрії. Вони мають стати ще глобальнішими, із державницьким мисленням, із розумінням того, що наша поліконфесійність та поліетнічність — це справжній скарб духовних цінностей, на основі яких можна будувати велику й могутню державу. Для цього, впершу чергу, треба забути про регіональне хуторянство й мислити себе як нащадків і Великої Русі, і Золотої Орди, і Великого князівства Литовського, і Кримського ханства.

Інакше вороги й далі розбиратимуть нас на провінції...

Михайло Якубович