Національний університет «Острозька академія» — наступник першого вищого навчального закладу східнослов’янських народів — Острозької слов’яно-греко-латинської академії. Сьогодні виш визнано одним із найпрестижніших вищих навчальних закладів України.

Університет

Національний університет «Острозька академія» має статус самоврядного (автономного) дослідницького національного вищого навчального закладу. В університеті функціонують наукові центри, лабораторії, спеціалізовані вчені ради із захисту кандидатських дисертацій.

Наука
Ресурси

Серед ресурсів, що надаються студентам, викладачам, працівникам та гостям університету наукова бібліотека, редакційно-видавничий відділ, відділ зв’язків з громадськістю, Центр вивчення спадщини Острозької академії, відділ працевлаштування, ресурсні центри, методичні кабінети.

В Національному університеті «Острозька академія» діє п'ять факультетів та Інститут права ім. І. Малиновського, студенти яких навчаються на шістнадцяти престижних спеціальностях.

Факультети
Корисне

При Острозькій академії створена велика кількість студентських організацій, а також проектів, у яких студенти беруть активну участь, мають змогу проявити свій творчий потенціал та реалізувати себе.

Дмитро Чижевський про українську філософію

03 квітня 2014

4 квітня цьогоріч виповнюється 120 років з дня народження Дмитра Чижевського (1894-1977) — відомого українського славіста й філософа. Зокрема, він відомий як історик філософської думки України. І справді, він є автором першої синтетичної праці з історії філософії на українських землях. Саме вона протягом тривалого часу визначала і продовжує визначати основні підходи до вивчення проблем розвитку української філософії. Щоб зрозуміти цю працю, її особливості, варто звернутися до характеристики її автора.

Чижевський належить до видатних славістів ХХ ст., твори якого публікувалися як слов’янськими, так і німецькою, англійською та французькою мовами. Учений поєднував славістичні студії зі студіями філософськими. Частина робіт Чижевського присвячена історії філософської думки слов’янських народів. Вчений навіть хотів створити синтетичну працю про історію слов’янської філософії. Проте не реалізував цей задум. Він ніби знаходився на перетині трьох культур — української, російської та німецької. Виявляв інтерес до культур чеської та словацької. Такі його інтереси переважно обумовлювалися обставинами життя вченого, яке мало стосунок до України, Росії, Німеччини й Чехії.

Майбутній вчений та філософ народився в місті Олександрія Херсонської губернії (зараз Кіровоградська область України) у дворянській родині. Чижевські спілкувалися російською мовою, хоча з повагою ставилися до української культури. У їхній домашній бібліотеці знаходилися українські книжки, зокрема нецензуроване видання «Кобзаря». Звісно, тодішня школа прилучала молодого Чижевського до культури російської. З автентичною українською культурою йому вдалося познайомитися в сільській місцевості. Щороку Чижевські проводили літні місяці уІ своєму невеликому маєтку в селі Секретарівка біля Олександрії, де хлопець спілкувався з селянами та їхніми дітьми. Там він із захопленням слухав народні оповіді про нечисту силу. Звідси його посилений інтерес до містики. У зрілому віці Чижевський чимало уваги приділяв творчості Сковороди, вбачаючи в ній чимало містичних моментів. Також у полі його зору була творчість Гоголя та німецьких містиків, передусім Якова Беме.

У 1911-1913 рр. Чижевський навчався в Петербурзькому університеті на фізико-математичному факультеті. Саме в цей час він «став українцем», демонстративно перейшовши в листуванні й особистому спілкуванні на українську мову. Щоправда, це був, радше, крок політичний, яким майбутній філософ виразив протест проти рішення Державної думи щодо заборони викладання в народних школах українською мовою.

Клімат Петербурга виявився несприятливим для Чижевського. Це стало однією з причин того, що в 1913 р. він перевівся до Київського університету (офіційна назва — Імператорський університет Святого Володимира). Хоча цей університет знаходився на українських теренах, він із самого початку створювався як оплот російськості. Таким і залишався до кінця існування імперії Романових.

Переведення до Київського університету збіглося в Чижевського зі зміною наукових інтересів: замість природничих наук він починає студіювати науки гуманітарні, виявляє інтерес до філософії. У Київському університеті відвідує філософський семінар Василя Зеньківського. Останній звернув увагу Чижевського на творчість Сковороди, Юркевича, Гоголя та Достоєвського. Надалі ці філософи й письменники опиняються в центрі зацікавлень вченого. Також Чижевський слухав курс філософії Олексія Гілярова — одного з найвизначніших російських філософів того часу, який намагався примирити «істини розуму» з «істинами серця». У майбутньому Чижевський теж цікавитиметься такою проблематикою, вестиме мову про «філософію серця» як засадничий момент української філософської думки.

Говорячи про вплив Зеньківського та Гілярова на Чижевського, варто мати на увазі, що ці мислителі представляли російську філософську традицію. Щодо Чижевського, то в плані філософському він залишався русофілом. І це русофільство далося взнаки у його дослідженнях з історії української філософії.

Русофільські симпатії знайшли вияв і в його політичній діяльності. У 1913 р. Чижевський вступив у Російську соціал-демократичну робітничу партію (меншовиків). Був нею делегований до Центральної Ради — вищого представницького органу Української Народної Республіки. У 1918 р. як її член (серед небагатьох!) голосував проти проголошення незалежності України. Через цей факт деякі українські діячі сприймали Чижевського з осторогою. А він, навіть перебуваючи на еміграції в Чехії серед національно орієнтованих українців, так і не став учасником українського національного руху, воліючи залишатися нейтральним науковцем. Хоча, звісно, цей нейтралітет був відносним.

У 1921 р. Чижевський, вважаючи, що більшовицька диктатура в майбутньому буде посилюватися, разом зі своєю дружиною Лідією Маршак, яка походила з єврейської купецької родини і була його товаришем по партії, емігрував до Німеччини. Німеччина стала для Чижевського «другою батьківщиною». Тут він здобув ґрунтовну філософську освіту. Спочатку в Гейдельберзі слухав лекції німецького філософа-екзистенціаліста Карла Ясперса. У 1922 р. переїхав у Фрайбург і почав студіювати в Едмунда Гуссерля. Останній звернув увагу на Чижевського й виділяв серед своїх учнів, характеризуючи його як «непересічну особистість». Окрім того, Чижевський слухав лекції інших відомих німецьких філософів, зокрема Мартіна Гайдеґґера.

Важливим етапом у житті Чижевського став празький період (1924-1932 рр.). У Празі він працював в Українському вільному педагогічному інституті ім. М. Драгоманова, читаючи там філософські дисципліни. Водночас викладав філософію в Українському вільному університеті, де в 1929 р. захистив дисертацію «Гегель і французька революція». Спілкуючись з українськими культурними й громадськими діячами, що перебували на еміграції, а також українськими студентами, Чижевський зацікавився українською проблематикою. 1926 р. видав у Празі роботу «Філософія на Україні. Спроба історіографії питання», за яку вчена рада Українського вільного педагогічного інституту надала йому звання професора. Наступного, 1927 р., написав «Нариси з історії філософії на Україні». Проте цей рукопис загинув. Лише в 1929-1930 рр. Чижевський відновив «Нариси...», а в 1931 р. їх опублікував.

Він не вважав зазначену роботу вагомим науковим дослідженням. Ця праця, писав вчений, «постала як плід часів мого дозвілля..., історія філософії на Україні не є головною темою моїх студій..., тому той матеріал, який я подаю, не може вважатися завершенням і викінченням наукової праці в цій галузі, а навпаки — скоріше має на меті пробудити цікавість і увагу до цієї галузі дослідження, що досі оминалась україністикою. Лише згадка про Сковороду є резюме значно більшої спеціальної моєї праці». Також, відзначав автор, деяким особам (Феофану Прокоповичу, Данилу Велланському, Сильвестру Гогоцькому) він не приділив належної уваги.

Але саме ця «незавершена» робота Чижевського викликала найбільший інтерес. Вона неодноразово перевидавалася. До неї зверталися й звертаються дослідники української філософії. Навіть у радянській Україні, де Чижевський був під забороною як «український буржуазний націоналіст», про цю роботу знали і вона інспірувала історико-філософські дослідження.

У празький період Чижевський виявляє посилений інтерес до творчості Сковороди. Результатом цих зацікавлень стала його монографія «Філософія Г. Сковороди», видана в 1934 р. у Варшаві. У ній він звернув увагу на паралелі між Сковородою та німецькими містиками. У низці своїх робіт вчений вказував на вплив Ангеліуса Сілезіуса та Валентина Вайгеля, які належали до представників німецького містицизму, на українського мислителя.

На ІІ українському науковому з’їзді, що відбувся в Празі в 1932 р., вчений виступив із шістьма доповідями, чотири з яких стосувалися історії української філософії — «Праця українців у галузі філософії», «Завдання історії української філософії», «До етики Сковороди», «До джерел української філософії XVII-XVIII ст.»

Із 1932 р. вчений працював в університеті міста Галле. Тут захистив докторську дисертацію «Гегель у Росії» й видав відповідну монографію, написав низку праць, присвячених окремим постатям чеської та словацької філософії. В архівах Галле Чижевський знайшов латиномовні твори українських авторів, зокрема латинські поезії Прокоповича. Правда, опрацювання й осмислення цих творів не стало для нього пріоритетною ділянкою в дослідницькій роботі. Працюючи в університеті Галле, Чижевський визначив для себе напрямок досліджень, який назвав «германославістика». Предметом його студій став вплив німецької культури (передусім філософії) на культури слов’янські. Проте з початком Другої світової війни вчений свідомо перестає публікувати роботи з «германославістики», оскільки це могло трактуватися як намагання обґрунтувати претензії гітлерівської Німеччини на слов’янські землі.

У післявоєнний період Чижевський жив і працював деякий час у Західній Німеччині в Марбурзі (1945-1949). Це були складні для нього часи. Та він не покидав наукової праці. Написав низку робіт зі славістики, передусім русистики, продовжив студії над історією російської філософської думки. Так, його цікавили філософські погляди Достоєвського та Чаадаєва.

Наступний період у житті Чижевського — це час, коли він жив у Сполучених Штатах Америки і працював на кафедрі славістики в Гарвардському університеті (1949-1956). Значна частина його праць цього періоду стосувалася русистики. Вчений написав низку робіт про Гоголя, серед них були й такі, у яких розглядалися суспільно-філософські погляди письменника.

У Сполучених Штатах, незважаючи на високий рівень життя, Чижевський відчував себе не дуже комфортно. Його тягнуло в Німеччину, інтелектуальна атмосфера якої йому більше подобалася. У 1956 р. повертається в Західну Німеччину до Гейдельберґа. Завдяки допомозі свого приятеля, декана філософського факультету місцевого університету Ганса-Ґеорга Гадаммера, отримав запрошення на щойно засновану кафедру славістики. До самої смерті Чижевський працював у Гейдельберзькому університеті. Здійснюючи дослідження переважно у сфері літературознавства, приділяв увагу й питанням історії філософії. У гейдельберзький період ним були написані роботи «Свята Русь. Історія російської думки 10-17 ст.», «Росія між Сходом і Заходом. Історія російської думки 18-20 століть», «Сковорода. Поет. Містик. Мислитель» тощо.

Як бачимо, Чижевський дистанціювався від «української справи». У цьому він помітно відрізнявся від Щурата. З одного боку, це ніби було добре. Дослідник міг уникнути непотрібної національної заангажованості, більш об’єктивно глянути на філософські процеси в Україні. Але, з іншого, таке дистанціювання, підсилене проросійськими та пронімецькими симпатіями, вело до недооцінки деяких явищ української культури, а то й до тенденційного їх осмислення.

Учений трактував історію слов’янської філософської думки, в т.ч. української, у дусі німецької класичної філософії. Це простежується у вступі до його «Нарисів...». Коли писалася робота, Чижевський ще виношував план створити загальний огляд історії слов’янської філософії. Тому вступ мав більш загальний характер і стосувався не лише української філософії, а й філософської думки слов’янських народів загалом.

Чижевський вважав, ніби існує «генеральна» лінія філософського розвитку, котру трактував як «процес збільшення кількости вірних тверджень та спростування і відкидання невірних». Ця лінія в різні епохи «проходить через ріжні країни, через ріжні нації. Іноді лінія філософічного розвитку кілька разів повертається до тієї самої нації, іноді проходить через неї лише один раз». У цих міркуваннях не складно помітити прогресивістський погляд на історію культури, представлений, зокрема, Георгом Вільгельмом Фрідріхом Гегелем. Згідно з цим поглядом, існує єдине людство, яке розвивається в одному напрямку. Правда, воно складається з окремих націй. На якомусь етапі одна нація може виступати в ролі лідера, в інший час — інша. Це стосується й філософії. При цьому саме в філософії відкриваються «глибини національного духу».

Вчений невисоко оцінює філософський спадок слов`янських народів. «Коли ми говоримо, — пише він, — що лінія філософічного розвитку переходить із країни до країни, то це твердження не торкалося ані України, ані інших слав’янських народів, бо ще не траплялось в історії розвитку філософії, щоб „великий філософ“ — чи то українець, чи то представник якоїсь іншої слав’янської нації — утворив синтезу світового значіння. „Світового значіння“, себто яка була б вихідним пунктом дальшого філософічного розвитку в світовому масштабі». Чижевський вважав, що слов`янська філософська думка знаходиться на початковому етапі: «...в межах національних у слав’ян і досі поруч з чистими теоретиками можуть бути поставлені мисленники, які тільки намічали ідеї, тільки кидали думки, не продумуючи їх до кінця, не даючи їм останньої філософічної обробки. Так починався розвиток у більшості народів старого і нового часу».

Чижевський дотримувався думки, що національне обличчя філософії того чи іншого народу повною мірою виявляється лише у філософських системах великих мислителів. Слов’янські ж нації в плані філософському ще не розкрилися. «...ми знаходимось, — писав він, — в досить скрутному становищі, коли захочемо схарактеризувати українську філософічну думку, бо ми можемо з певністю сказати, що маємо тут справу лише з початками і наміченням думок, які можуть бути розвинені в дальшій філософічній творчості українських мисленників майбутнього. Власне, так само стоїть справа і в інших слав’ян. Ані релігійна філософія у росіян, ані „месіанізм“ у поляків теж не досягли такого рівня, щоб можна було говорити про світове їх значіння». Зрештою, робив висновок учений, «слав’янській... філософії треба ще чекати на свого „великого філософа“. Тоді те оригінальне, що, може, є в зародку в творах дотеперішніх слав’янських мисленників, виступить у весь зріст, відкривши глибини національного духа, не лише перед усім світом, а й перед народом самим».

Отже, незважаючи на загалом негативну оцінку філософської думки слов`янських народів, Чижевський вважав, що вона має майбутнє і настане час, коли в слов’ян з’являться свої «великі філософи», а лінія філософського розвитку буде проходити через ці народи.

Щодо схеми розвитку української філософії Чижевського, то вона, якщо відкинути деякі нюанси, зводиться до такого. Початком філософствування в Україні вчений вважає часи Київської Русі, коли було прийнято християнство. Тепер ця думка стала майже «аксіомою» і практично не піддається сумніву. Після прийняття християнства русичі мали змогу ознайомитися з філософськими творами, котрі переважно приходили з Візантії й були неоплатонівськими за своїм характером. Чижевський навіть присвятив окремі студії цьому питанню.

Є в нього й студії, присвячені поширенню західноєвропейської філософії на українських землях у ХV-ХVІІІ ст., поглядам Івана Вишенського, процесам, що відбувалися в українській культурі ХVІІ ст. Однак, вважав учений, ні в часи Київській Русі, ні в пізніші періоди говорити про оригінальну філософію на українських землях не варто. Аж до ХVІІІ ст. в Україні маємо не філософію, а «навчання філософії». Першим українським «повноцінним» і оригінальним філософом був Сковорода. Вивченню його творчості Чижевський приділив багато уваги, вважаючи Сковороду найбільшою і найхарактернішою постаттю української духовної історії. Цьому філософу Чижевський приділив найбільше уваги в «Нарисах...», а також, як зазначалося, написав спеціальну монографію про нього.

Сковорода, на думку вченого, перший і один з найвизначніших представників «філософії серця», яка є ніби «центральною» в українській філософській думці. Чільними її представниками Чижевський також вважав Миколу Гоголя та Памфіла Юркевича. Цим мислителям у «Нарисах...» присвячено окремі розділи, які майже співмірні розділу про Сковороду. Також до числа представників «філософії серця» Чижевський зараховував Тараса Шевченка й Пантелеймона Куліша. Був схильний представляти їх (особливо Куліша) як мислителів і написав кілька статей, де аналізував їхні погляди.

Разом з тим Чижевський приділяв велику увагу адептам німецької класичної філософії, які або діяли в Україні, або походили звідси. Цьому питанню в «Нарисах...» відводився окремий розділ, про це йшлося і в деяких статтях вченого. Розглядаючи впливи німецької класичної філософії в Україні, Чижевський переважно акцентував увагу на тих професійних філософах, які працювали у вищих навчальних закладах Російської імперії. І водночас ігнорував філософську думку в Львівському й Чернівецькому університетах. Винятком був хіба що Петро Лодій, та й то, певно, через те, що в другій половині свого життя цей філософ опинився в Росії і видав тут деякі твори філософського характеру. Таке ігнорування Чижевським філософії в західноукраїнських університетах видається дивним і нелогічним. Адже ця філософія дуже добре вписувалася в контекст «германославістичних» студій вченого. Очевидно, в цьому ігноруванні спрацювали великоросійські імперські стереотипи, згідно з якими Галичина, Буковина й Закарпаття трактувалися як «чужі».

Схема історії філософії на українських землях, запропонована Чижевським, мала низку «білих плям». Поза полем його зору опинилася філософська думка в Києво-Могилянській академії. Правда, у той час, коли Чижевський писав свої «Нариси...», вона була маловідомою, а джерела, які давали змогу її вивчати, переважно знаходилися в архівах і практично не використовувалися науковцями. Також у той час зберігався стереотип, відповідно до якого філософія києво-могилянців є схоластичною, «мертвою» і не заслуговує на увагу. Правда, тут варто мати на увазі й те, що симпатії вченого були не на боці релігійного «раціоналізму», а містики. Та треба віддати належне Чижевському: він виявляв інтерес до філософії києво-могилянців. Його цікавили філософські погляди Прокоповича. Можливо, якби вчений продовжив свої дослідження в галузі історії української філософії, то йому б вдалося «закрити» цю прогалину.

Дещо дискусійними видаються міркування Чижевського щодо «філософії серця», котру він представляє як «сутнісний» і «головний» напрямок української філософії. Усе, що виходило за межі цієї філософії, його мало цікавило. Дискусійним видається й намагання представити Гоголя як одного з репрезентантів «філософії серця» на рівні з професійними філософами.

Ще одним «вузьким місцем» схеми Чижевського було те, що він вів мову переважно про процеси, що відбувалися на землях «російської» України. Галичина, Буковина, Закарпаття, як зазначалося, випали з його поля зору. Читаючи «Нариси...», переконуємося, що філософської думки на цих землях майже не було.

Наприклад, вчений чимало приділив уваги постаті німецького філософа Йогана Баптиста Шада, який кілька років викладав філософію в новозаснованому Харківському університеті. Навіть зараз у підручниках з історії української філософії Шад фігурує як один з її представників. Хоча за походженням він був німцем, представляв німецьку філософську традицію, для філософствування використовував латинську й німецьку мови. Водночас ні в «Нарисах...» Чижевського, ні в сучасних підручниках історії української філософії нічого не говориться про видатного філософа-просвітника, сучасника Шада, Гуго Коллонтая, який народився в Україні, певний час жив тут, був одним з організаторів Кременецького ліцею — предтечі Київського університету.

Чижевський, як говорилося, не вважав «Нариси...» фундаментальною роботою. На його думку, це лише початок, який повинен мати продовження. Проте дослідники історії української філософії, використовуючи «Нариси...» й, відповідно, схему Чижевського, не завжди це враховували.

«Нариси...» були доведені до кінця ХІХ ст. Двадцяте століття Чижевський не зачепив. Правда, учений цікавився процесами, що відбувалися в суспільно-філософській думці України ХХ ст., а також окремими постатями. Серед них на одне з перших місць ставив В’ячеслава Липинського, зазначаючи, що цей мислитель «дає систему філософічно угрунтованої політики» і для нього «політика є виявом вічних, глибоких тенденцій та законів історичного процесу взагалі». Погляди Липинського, вважав Чижевський, заслуговують на окреме монографічне дослідження.

Цікавився він і поглядами Володимира Вернадського. Хоча останнього вважають представником російської науки, за походженням він був українцем, зробив чимало для розбудови українських наукових інституцій, зрештою, в його поглядах зустрічаємо вияв українського світосприйняття. Цьому вченому Чижевський присвятив окрему статтю.

Незважаючи на велике значення праць Чижевського для розвитку історії філософії України як наукової дисципліни, запропонована ним схема та концептуальні підходи були далеко не бездоганні. По-перше, Чижевський утвердив думку про меншовартість української філософії. Він вважав, що українські землі не дали великого філософа і що через ці землі ніколи не проходила основна лінія філософського розвитку. По-друге, історію філософської думки в Україні, зокрема у своїх «Нарисах...», Чижевський подав у препарованому вигляді. Ним була проігнорована філософія на українських землях у часи античності, не особливо зверталася увага на період культурного піднесення наприкінці ХVІ — першій половині ХVІІ ст., а також, як зазначалося, з його поля зору випали діяльність Києво-Могилянської академії і ті мислителі ХІХ ст., які жили й працювали на західноукраїнських землях.

Теги: Kraliuk