25 листопада виповнюється 78 років з дня смерті відомого історика Михайла Грушевського. Про цю видатну людину своїми думками поділився професор Острозької академії Петро Кралюк:
— До найбільш видатних українських істориків належав Михайло Сергійович Грушевський (1866-1934), що став відомий і як організатор науки, політичний та державний діяч.
Народився він у м. Холмі (тепер територія Польща) у вчительській родині. Вищу освіту здобув на історико-філолологічному факультеті Київського університету. У 1894 р. захистив магістерську дисертацію і був запрошений до Львівського університету, де очолив новостворену кафедру «всесвітньої історії зі спеціальним оглядом на історію Східної Європи». М. Грушевський почав викладати історію України, розробляючи її оригінальну схему й відділяючи її від історії Росії.
У Львові вчений активно зайнявся науково-організаційною роботою. З 1897 по 1914 рр. очолював Наукове товариство ім. Шевченка, був головним редактором його «Записок». Разом з І. Франком заснував та редагував журнал «Літературно-науковий вісник».
Не цурався він також громадсько-політичної діяльності — у 1899 р. став співзасновником Української національно-демократичної партії. У період революції 1905 — 07 рр. тривалий час жив у Петербурзі, брав участь у роботі української фракції І Державної думи, українського клубу та редакції «Украинского вестника». У цей час стає співзасновником газети «Рада» (1906), редагує журнал «Україна» (1907), переносить до Києва видання «Літературно-наукового вісника». Під час Першої світової війни був заарештований російською владою (листопад 1914), спочатку висланий до Симбірська, потім — до Казані. З 1916 р. жив у Москві під наглядом поліції. У цей час співробітничав з журналами «Украинская жизнь» і «Промінь».
Після Лютневої революції 1917 р. повертається до Києва. Очолює тут Українську Центральну Раду (березень 1917 — квітень 1918 рр.). Після гетьманського перевороту відходить від активної політичної діяльності, емігрує за кордон і зосереджується на науковій роботі. 1919 р. в Празі засновує Український соціологічний інститут, у 1920-1922 рр. редагував часопис «Борітесь — Поборете», що виходив у Відні.
1923 р. М. Грушевського обрали академіком ВУАН. Він виявляє бажання повернутися до Києва, сподіваючись, що може бути корисним там для української справи. Адже в той час радянська влада здійснювала т.зв. політику українізації. У березні 1924 р. з дозволу радянського українського уряду М. Грушевський повертається в Україну. Тут він відновлює й очолює журнал «Україна», активно займається науковою роботою. У 1929 р. його обирають академіком Академії Наук СРСР.
Проте згортання українізації, переслідування діячів української культури не оминули М. Грушевського. У березні 1931 р. його арештували, звинувативши в керівництві контрреволюційною організацією «Український національний центр». Звісно, це звинувачення було фіктивним. Засудження М. Грушевського, якого добре знали в радянській Україні та за кордоном могло б викликати небажаний резонанс. Очевидно, це врахували представники радянської влади. Вченого відпустили. Правда не дозволили жити в Україні, перевівши до Москви. За офіційною версією М. Грушевський помер у Кисловодську після хірургічного видалення карбункулу. Така операція не є складною і вкрай рідко закінчується смертю пацієнта. Тому існує підозра, що М. Грушевський спеціально був доведений до смерті на операційному столі. Тим більше, що подібні речі широко практикувалися в Радянському Союзі.
Після себе М. Грушевський залишив понад 2 тисячі творів — переважно історичного й політологічного характеру. Найбільш відомими його працями є десятитомна «Історія України-Руси» та шеститомна «Історія української літератури», в яких розглядається політична й культурна історія України, починаючи з найдавніших часів і закінчуючи серединою ХVII ст.
Сам М. Грушевський визнавав, що був вихований на традиціях українського радикального народництва, яке вело свій початок від Кирило-Мефодіївського товариства. Вчений (за його ж словами) виходив з того, що в конфліктах народу і влади вина лежить на стороні влади, бо інтереси трудового народу — найвищий закон будь-якої громадської організації. Відповідно, в народові він вбачав «єдиного героя історії».
Власне, таке народницьке розуміння історії, яке йшло від кирило-мефодіївців і «дісталося в спадок» від В. Антоновича, М. Грушевський продемонстрував у своїй вступній лекції, виголошеній 30 вересня 1894 р. у Львівському університеті. Тут він виклав основні засади своєї історіософії, які зводилися до наступних моментів:
1. Усі періоди історії України-Руси є «тісно й нерозривно сполучені між собою... як одні й ті ж змагання народні, одна й та ж головна ідея переходить через увесь той ряд віків, в так одмінних політичних і культурних обставинах».
2. «Народ, маса народня зв’язує їх в одну цілість і єсть, і повинний бути альфою і омегою історичної розвідки. Він — із своїми ідеалами й змаганнями, з своєю боротьбою, поспіхами і помилками — єсть єдиний герой історії».
3. «Зрозуміти його стан економічний, культурний, духовний, його пригоди, єго бажання й ідеали — єсть мета нашої історії».
4. «Устрій державний по всі часи цікавий нам переважно тим, оскільки він впливав на стан народу, оскільки сам підпадав впливу громади й оскільки [він] відповідав її бажанням і змаганням».
5. «Культура, що розвивається у верхніх верствах народу, цікава нам головним чином не так сама по собі, як тим, що відбувається в її загальнонародного».
6. Київська держава переходить у ХІ ст. «у форму, яку, за Костомаровим, часто тепер звемо федерацією».
7. У княжій добі Русі «лад державний складається з двох головних чинників: [1] князя з дружиною і [2] громади». Князь з дружиною, а також боярство земське і купці «вели політичну і культурну роботу в давній Русі». Народна маса була пасивною, незацікавленою, а то й ворожо настроєною до тої роботи.
8. «У нас князівсько-дружинний устрій не пройшов глибоко в масу народню, не перейняв її цілою системою, як феодалізм західний, не пустив глибоко кореня в самий ґрунт; він зостався чимось зверхнім; досить хистко прив’язаним до народу».
9. Громада жила своїм життям, «увійшла в безпосередні відносини до татар», також не було ірриденти, коли приходили інші чужі окупанти, як польський король Казимир (1340-1349) та литовський князь Гедимін (помер 1341).
10. Князівсько-дружинний устрій на Русі не розвинувся на вищий щабель, як у Польщі, «посідання земське з обов’язком служби», і накинений нам поляками не задовольняв української маси з їх ідеалом «рівноправності і автономії».
У першій своїй синтетичній праці з історії України «Нарис історії українського народу» (1904) М. Грушевський намагався спростувати уявлення про українську історію як фрагмент загальноросійської, доводячи, що «загальноруська» народність, як і «загальноруська» історія — продукт міфотворчості. Українці та росіяни творили різні історії. Так, Київська держава є продуктом діяльності українсько-руської народності, в той час як Володимиро-Московська (XII — XIV ст.) — великоруської. При цьому вчений підкреслював, що Володимиро-Московську державу не варто розглядати як наступницю держави Київської. У своїх працях М. Грушевський намагався довести неперервність історії українського народу, незважаючи на перерваність його державності.
Робота над згаданим «Нарисом історії українського народу» була інспірована закордонним стажуванням вченого у Франції, де він мав змогу прочитати цикл лекцій з історії України. Інтерес М. Грушевського до французької гуманітарної науки не був випадковим. Він, як і його вчитель В. Антонович, зазнав впливу філософії позитивізму (О. Конта, Г. Спенсера та інших). Звідси апеляція вченого до документальних джерел, намагання строго йти за ними.
Тому в нього було бажання відвідати «батьківщину позитивізму», більш детально ознайомитися з надбаннями французьких науковців. У 1903 р. М. Грушевський побував у Парижі, де він спілкувався з Емілем Дюркгеймом, який справив на нього чималий вплив. Схоже, Е. Дюркгейм пробудив у М. Грушевського зацікавлення соціологією, яка з часом стала одним із головних предметів досліджень вченого. Також він цінував погляди колеги Е. Дюркгейма, Люсьєна Леві-Брюля.
Показово, що з 1909 р. М. Грушевський усвідомлює і називає себе не просто істориком, а «істориком-соціологом», розглядаючи соціологію як науку про загальні й постійні тенденції і форми соціального розвитку та його ритм. Він виходив з того, що вирішальну роль в історії відіграє конкуренції індивідуалістичних і колективістичних тенденцій, які між собою чергуються. Свій час розглядав як реакцію проти індивідуалізму й класовості та повернення до колективізму й солідарності. При цьому вчений відкидав моністичну методологію соціального пізнання, вважаючи, що функціонування соціумів визначається різними чинниками. Загалом у питаннях соціології намагався бути позитивістом-емпіриком.
У сфері політики М. Грушевський еволюціонував від народника кирило-мефодіївського типу до соціаліста, який відстоював незалежність України. Після себе залишив велику кількість публіцистичних статей, де розглядалися питання політичні. На жаль, саме політологічна спадщина М. Грушевського не є достатньо вивченою. Це частково викликано тим, що склалося уявлення про М. Грушевського як про політика, який не виявився на висоті поставлених перед ним завдань.
Він, фактично ставши лідером української нації в переломний момент революційних змін, не зумів привести українців до створення дієздатної української незалежної держави. Без сумніву, «крах М. Грушевського» як політика обумовлювався різними чинниками — і об’єктивними, і суб’єктивними. До об’єктивних варто віднести нерозвиненість української нації та шалений тиск на Україну Росії (як «демократичної», так і більшовицької). Однак не останню роль відіграла й кабінетна вченість М. Грушевського, певна його відірваність від реалій життя, а також народницькі ілюзії, які набули «соціалістичного» й «демократичного» оформлення. Зрештою, «соціалізм» під час визвольних змагань 1917-1920 рр. зіграв з українськими діячами злий жарт, вів їх до неадекватних рішень. «Практична філософія» цих діячів виявилася недостатньо ефективною, що закінчилось трагічно і для них, і загалом для народу українського. Це був якраз той випадок, коли добрими намірами вистелена дорога до пекла.
