Національний університет «Острозька академія» — наступник першого вищого навчального закладу східнослов’янських народів — Острозької слов’яно-греко-латинської академії. Сьогодні виш визнано одним із найпрестижніших вищих навчальних закладів України.

Університет

Національний університет «Острозька академія» має статус самоврядного (автономного) дослідницького національного вищого навчального закладу. В університеті функціонують наукові центри, лабораторії, спеціалізовані вчені ради із захисту кандидатських дисертацій.

Наука
Ресурси

Серед ресурсів, що надаються студентам, викладачам, працівникам та гостям університету наукова бібліотека, редакційно-видавничий відділ, відділ зв’язків з громадськістю, Центр вивчення спадщини Острозької академії, відділ працевлаштування, ресурсні центри, методичні кабінети.

В Національному університеті «Острозька академія» діє п'ять факультетів та Інститут права ім. І. Малиновського, студенти яких навчаються на шістнадцяти престижних спеціальностях.

Факультети
Корисне

При Острозькій академії створена велика кількість студентських організацій, а також проектів, у яких студенти беруть активну участь, мають змогу проявити свій творчий потенціал та реалізувати себе.

Вікторія Назарук: Цитуючи класиків: «Національної держави без національної мови бути не може»

31 березня 2016

У контексті сучасної суспільно-політичної ситуації вкотре актуалізувалося мовне питання. З’явилося чимало локальних проектів, метою яких стала популяризація державної мови. Розкрити власне бачення відродження і популяризації постійного вживання української мови у населених пунктах, де переважає російська мова спілкування запропонував також редакційний колектив Порталу мовної політики. Маючи певний досвід реалізації громадських кампаній з мовної проблематики, вирішила озвучити окремі міркування і я. Нижче пропоную читачам сайту Острозької академії текст власного конкурсного есе, в якому описано окремі рівненські ініціативи популяризації рідної мови.

Починаймо говорити українською, бо ми того варті...Чи ні?

Цього тексту, очевидно, не писалося б, якби не три зовсім не пов’язаних між собою обставини: гортання сторінок «Самоучителя украинского языка» виданного у далекому 1990 році, знайомство із російським журналістом, який нині працює у Німеччині, висвітлюючи українсько-російський конфлікт, Романом Шеллем, та щемкий пост у фейсбуку українського снайпера Миколи Вороніна про космополітизм та важливість цінувати власне.

Тепер про кожен пункт та певні стратегії за порядком.

Мовне питання в Україні належить до числа найбільш дражливих, хоча й порушується із затятою регулярністю на різних рівнях: від кухонних бесід про те, що нема різниці, як говорити, лише б тебе почули, до високо політичних дебатів на тему мовного протистояння Заходу і Сходу.

Коли йдеться про утвердження української мови, чомусь основна увага зосереджується саме на вживанні її у освітній царині, натомість ми якось забуваємо, що справді державною мова може стати тоді, коли зачуємо її магазині, громадському транспорті, на ринку, в державній установі,... у місцях позбавлення волі чи в правоохоронних структурах. Останні славляться, зокрема, й специфічним лексичним апаратом, який рідко є питомо українським.

Відомий культурно-освітній та громадський діяч Анатолій Погрібний свого часу акцентував увагу на потребі створення системи дійсних стимулів та зацікавлень для розвитку сфери вживання української мови. В одній з його публікацій у часописі «Урок української» йшлося про матеріальні заохочення, бо такі на «ура!» сприймаються та розуміються представниками суспільства споживачів. Невеликим проявом такого підходу може слугувати відзначення грамотами державних службовців, які найкраще напишуть диктант з нагоди Дня української писемності чи якого іншого свята. Грамотка — є свідченням того, що займаючи державну посаду людина зволила дотриматися основного закону країни — Конституції, а також «Закону України про державну службу». Пункт 5-ий статті 8 згаданого Закону зобов’язує державного службовця обов’язково використовувати державну мову під час виконання своїх посадових обов’язків, не допускати дискримінацію державної мови і протидіяти можливим спробам її дискримінації. Зауважу лиш, що це формулювання стане правочинним аж 1 травня 2016 року, а до того можемо собі дозволити розмовляти хоч китайською, благо відповідна громада є (навіть зареєстрована поблизу столиці) і можемо спокійно посилатися на закон Ківалова-Колесніченка.

Розповіді про подібні акції у країнах Європи викликають у співрозмовників нерозуміння або легку іронію. «Як це не вміти послуговуватися державною мовою?! — запитують співрозмовники, — А як же ви тоді спілкуєтеся, як розумієте одне одного?!» Такі питання доводилося чути від журналістів, політиків, учителів, продавців книжкових магазинів, працівників готельного бізнесу, і багатьох інших людей, з якими порушувалася ця тема.

Проте ми живемо в унікальній країні, де працівника ДЕРЖАВНОГО апарату треба заохотити використовувати ДЕРЖАВНУ мову.

Прикладом такого заохочення може слугувати проект, що реалізовувався на Рівненщині у 2009 році. Активісти Рівненської міської молодіжної громадської організації «Фундація Регіональних Ініціатив» у партнерстві з Видавничим домом «ОГО» вирішили проаналізувати мовлення місцевого чиновницького апарату на предмет грамотності. Для аналізу використовувалися ефірні записи рівненського телеканалу «Рівне 1». Грамотних — відзначили нагородами (художньою та науковою літературою, щоб невпинно гризли граніт науки й далі), а неграмотним підготували листи із рекомендаціями, над чим варто працювати у майбутньому. Цікаво, на підсумкову прес-конференцію окремі чиновники все ж прийшли — гріх було не скористатися можливістю посвітитися на телеекрані. Тож, активісти, зігравши на цьому, звернули увагу не лише на саму мовну грамотність, а й на окремі освітні проблеми у регіоні. І хоча Рівненщина не належить до регіонів, де є суттєві проблеми із вживанням державної мови, проте цей досвід цілком можна застосувати приміром на Луганщині. Представники цієї області неодноразово приїздили у межах партнерських освітніх програм на Рівненщину і зовсім не відчували мовних утисків, коли співали «Україна — це я» чи «Чорнобривці». Тож, першу стратегему назвемо «Ми вам легкий піар, а ви нам демонстрацію любові до рідної мови».

Додам, що в процесі підготовки аналітичного звіту за результатами моніторингу для пояснення певних граматичних правил було використано згадувану на початку тексту книгу «Самоучителя украинского языка». У цьому вже древньому виданні були цікаві коментарі до правил української мови, які можуть складно розумітися російськомовними носіями.

Друга стратегема вимальовується, коли згадую розмову про внутрішні проблеми України із притомним (!) російським журналістом — Романом Шеллем. Уже тривалий час він висвітлює військовий конфлікт в Україні для німецьких телевізійних медіа. Від військової журналістики плавно виникло зацікавлення загальною суспільно-політичною ситуацією в Україні. Невелику, але вагому нішу зайняло також питання культури. Буваючи на сході України журналіст помітив слабку особисту само ідентифікацію тамтешніх громадян. Звісно ж, ситуація далеко не сприяла веденням «культурних бесід про погоду» та все ж, Роман наголосив на помітній ментальній спорідненості між жителями Донеччини із, приміром, Артемівська та невеличкого кубанського містечка. Апелюючи до історичних фактів, ситуацій із примусовими переселеннями, це, звісно, легко пояснити. Але одразу ж виникає думка про те, чому ці споріднені риси не були системно досліджені, аби сприяти асимілятивних процесам в межах української держави?! Зі стратегічної позиції збереження територіальної цілісності, формування спільного бачення розвитку країни будь-які ментальні порухи свідомості заслуговують глибокого вивчення й аналізу. Ігнорування свідоме чи ні може призвести у підсумку до відверто деструктивних процесів. Держава, яка хоче себе зберегти, просто зобов’язана через гуманітарні програми тиснути на свідомість не асимільованої групи ризику. І ця стратегема буде йменуватися «ГО let’s go». Розшифрую: громадські організації, які позиціонують себе як націонал-патріотичні та просвітницькі мають максимально охопити своєю діяльністю кризовий східний регіон та реалізовувати неформальні освітні проекти з метою популяризації надбань українського книговидання, кіно, мистецтва. А це у свою чергу сприятиме мовному розвою. Коли є чим захопитися і це щось виражене певною мовою, то й захоплення культурній людині доречно висловити відповідно.

Наостанок кілька слів про космополітів, патріотизм, сучасну війну в Україні і ...радянщину. Батьки, згадуючи, часи Радянського Союзу завжди із вдячністю говорять про можливість вчитися новому у визнаних авторитетів. Саме так мої батьки зацікавилися освітньою сферою, науковими проектами в галузі педагогіки й філології. У 80-х роках було популярно влаштовувати зустрічі простого люду із помітними культурно-освітніми діячами. Організовувалися всесоюзні тури, які не оминали увагою навіть маленьких сіл. Особистий досвід спілкування, як кажуть психологи, може слугувати значним поштовхом для зміни уявлень про зовнішнє середовище, позиціонування себе у світі, вироблення нових позицій. Взагалі чимало наших внутрішніх проблем зумовлені порушенням комунікації. Яскравий приклад — підтримка громадянами України злочинних проектів ЛНР і ДНР. Тож, варто зосередитися на тому, аби налагодити саме міжособистісну ціннісну комунікацію. Тут дозволю собі розлогу цитату українського снайпера — Миколи Вороніна:

«Я вважав себе космополітом до війни. Думав, що не можна обмежувати себе мовами чи націями, національностями. Ще... Я завжди мав бунтівний характер. Я вчився в Києві у Національному Університеті „Києво-Могилянська Академія“ сім років. Тут дуже вже всі тисли на українську мову. А я люблю не так як усі. І не люблю, коли тиснуть. Через це і писав вірші російською. Говорив частіше російською, ніж українською. Це було давно. Мільйон років тому. До війни.

Війна повністю все змінила.

Я зрозумів, що до неї я жив без Батьківщини. Війна подарувала мені Україну. Я почав цінувати її такою як вона є: її культуру, символи, прапор, тризуб. Та все ж, за звичкою, говорив російською.

На важливість мови рідної звернула мою увагу координатор безкоштовних курсів української мови Катерина Мельник. Вже коли я йшов таким мирним Києвом поруч неї, ми вели собі розмову і тут я раптом збагнув, що у путла і російскої педерації дійсно не було б жодного шансу зробити те, що вони зробили в Криму і на сході України, якби там високо цінували Україну, нашу мову і культуру.

Жодного шансу.

Розумієте?

Ніхто б не загинув із тих, хто пішов у небесну бригаду. Не гинули б діти, не руйнувались би будівлі і долі...»

Чоловік цей родом із Одеси. Міста, яке ми не можемо назвати україномовним, проте воно є українським. Тож, третьою стратегемою вбачаю саме використання радянської методи формування певною ціннісної системи через особисті зустрічі громади із людьми, життя та діяльність яких, варті публічного озвучення. Нам треба проводити круглі столи, відкриті лекції, бесіди із людьми, щоб поділитися думками, може, навіть посваритися, але в процесі відкритого діалогу, не через ЗМІ, соцмережі, а саме через обмін власним досвідом, власними емоціями. Назвемо цю стратегему сократівською сентенцією «Заговори, щоб я тебе побачив».

P.S.: «Національної держави без національної мови бути не може». Не виключено, що ми зловживаємо поняттям державний, національний, патріотизм. Але це зловживання радше допомагає згуртуватися.

Вікторія Назарук, викладач кафедри журналістики Національного університету «Острозька академія»