Національний університет «Острозька академія» — наступник першого вищого навчального закладу східнослов’янських народів — Острозької слов’яно-греко-латинської академії. Сьогодні виш визнано одним із найпрестижніших вищих навчальних закладів України.

Університет

Національний університет «Острозька академія» має статус самоврядного (автономного) дослідницького національного вищого навчального закладу. В університеті функціонують наукові центри, лабораторії, спеціалізовані вчені ради із захисту кандидатських дисертацій.

Наука
Ресурси

Серед ресурсів, що надаються студентам, викладачам, працівникам та гостям університету наукова бібліотека, редакційно-видавничий відділ, відділ зв’язків з громадськістю, Центр вивчення спадщини Острозької академії, відділ працевлаштування, ресурсні центри, методичні кабінети.

В Національному університеті «Острозька академія» діє п'ять факультетів та Інститут права ім. І. Малиновського, студенти яких навчаються на шістнадцяти престижних спеціальностях.

Факультети
Корисне

При Острозькій академії створена велика кількість студентських організацій, а також проектів, у яких студенти беруть активну участь, мають змогу проявити свій творчий потенціал та реалізувати себе.

Cоборність, яка важко дається

21 січня 2016

22 січня 1919 р. в Києві був урочисто проголошений Акт Злуки Української Народної Республіки (УНР) і Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Подія ця, радше, мала символічне значення. Реального об’єднання цих двох молодих державних організмів так і не відбулося. Більше того, 4 грудня 1919 р. офіційна дипломатична делегація ЗУНР заявила посольству УНР у Варшаві та уряду Польщі про денонсацію урядом ЗУНР Акту Злуки як протест проти таємних переговорів уряду УНР з урядом Польщі.

І все ж Акт Злуки був важливим виразом ідеї соборності України, яка стала надзвичайно актуальною для українців ХХ ст., котрі, в силу історичних подій, опинялися в складі різних держав. Показово, що вперше урочисто відсвяткували проголошення Акту Злуки у 1939 р. в Карпатській Україні, на той час — автономній республіці Чехо-Словаччини. 22 січня того року в місті Хуст, який був столицею цієї автономної республіки, з’їхалося близько 30 тисяч чоловік. Це була найбільша маніфестація місцевої української людності в той непростий період, коли Карпатська Україна боролася за свою свободу й незалежність.

Символізм Акту Злуки спрацював і в період розвалу СРСР, коли українці в черговий раз розгорнули боротьбу за незалежність. 21 січня 1990 р. патріотичні проукраїнські сили організували «живий ланцюг» між Києвом, Львовом та Івано-Франківськом як символ єдності України. Проходив цей ланцюг і через Рівне, Житомир — аж до Софійської площі в Києві. За різними оцінками, участь в акції взяли від 0,5 до 3 мільйонів чоловік.

На жаль, після проголошення незалежності України її керівництво, яке переважно складалося з колишніх радянських функціонерів, не виявляло інтересу до символізму Акту Злуки. Для більшості з них українська національна ідея «не працювала». Ці люди жили переважно в символічному світі радянської епохи.

І все ж на Акт Злуки в 1999 р. звернули увагу. Згідно з президентським Указом «Про День соборності України» від 21 січня 1999 р. встановлювалося відповідне свято. Звісно, тут спрацював політичний прагматизм. У цей рік мали відбутися президентські вибори. А чинний тоді Президент України Леонід Кучма планував балотуватися на другий строк. Для цього він хотів заручитися підтримкою патріотичних проукраїнських сил. З цією метою і здійснив низку відповідних кроків. Одним із них був згаданий Указ.

Які б не були причини цього указу, але свято було встановлене і почало «працювати». Принаймні щорічне звернення на офіційному рівні до історії визвольних змагань, до ідеї соборності України робили свою справу.

Як уже говорилося, відзначення цього Дня так чи інакше пов’язане з апеляцією до ідеї соборності України. Сама ж проблема єдності нашої держави не зникла. Останнім часом навіть набула актуальності у зв’язку з російською агресією. Росія не лише в нас відібрала Крим, а й планувала перетворити Україну в аморфну державу із федеративним устроєм. Це їй не вдалося. І будемо сподіватись, не вдасться. Хоча вона вимагає «особливого статусу» для Донбасу.

Зрештою, нинішня російська агресія проти України й війна на Донбасі, як і анексія Криму, — це один із наслідків того, що українське керівництво у період незалежності практично не переймалося питаннями єдності Української держави і консолідації населення.

Треба розуміти, що нинішня Україна є державою, до складу якої ввійшли території з неоднаковим етнічним складом, культурними й політичними традиціями. Це цілком закономірно. Якщо візьмемо навіть невеликі країни Європи, то можемо вказати на їхню етнічну й культурну неоднорідність. Наприклад, у сусідній з нами невеликій за територією й кількістю населення Словаччині, поряд зі словаками, проживає чимало угорців та українців, які компактно проживають у певних регіонах. До того ж помітний відсоток населення цієї країни становлять роми (цигани). А що вже говорити про великі за територією й населенням країни. Наприклад, Німеччина, яка зараз є провідною економічною силою Європейського Союзу, помітно різниться в регіональному плані. Німецька ж нація формувалася на основі різних етносів і субетносів, у т. ч. і негерманських. Але зараз Німеччина, попри певні проблеми з емігрантами, є єдиною консолідованою країною, де панує одна німецька мова, практично одна культура, існує також відносна політична єдність. І це при тому, що років сто п’ятдесят тому ця країна була політично розділена.

Завдяки чому досягалася єдність новочасних європейських держав? Звісно, тут спрацьовують різні чинники — економічні, політичні, державно-адміністративні. Але велику роль, якщо не головну, відіграє культурний чинник, з допомогою якого твориться відносно єдине національно-державне символічне поле. Саме завдяки цьому полю відбувається ідентифікація особи з державою та нацією (нацією передусім у сенсі політичному).

Які є складові цього символічного поля?

Це національна атрибутика — герб, прапор, гімн. До цього можна ще додати державні свята й національну валюту з відповідними зображеннями національних героїв. Здається, з національною атрибутикою в нас проблем немає. Правда, питання, наскільки в Україні культивується пошана до неї і якою вона користується повагою.

Важливим елементом національно-державного символічного поля є мова, яка є головним інструментом спілкування і водночас є вираженням культури народу та його ментальності. У нас існує державна українська мова. Проте Українська держава мало що робила й робить, щоб утверджувати її. Навіть високі державні чиновники не вважають потрібним офіційно виступати українською мовою. Найприкріше, що це явище набуло великого поширення після Революції Гідності, яка, здавалось би, мала виражені україноцентричні аспекти. Українська мова реально втрачає сфери функціонування — маргіналізується в сфері бізнесу, засобів масової інформації тощо. Чи сприяє такий «державний підхід» консолідації держави. Думаю, відповідь очевидна. До того ж така практика породжує неприязнь україномовних до своєї держави, яку вони, власне, можуть перестати сприймати як «свою».

Безперечно, велику роль у формуванні національно-державного символічного поля відіграє культура (в широкому сенсі цього слова), яка продукує національні символи, орієнтири, ідеї і т. д. Тепер давайте дамо відповідь, чи маємо ми українське кіно, телебачення, літературу, науку, музику, образотворче мистецтво? Так, маємо. Але це явища, радше, маргінальні. У нас домінує іноземна культура, передусім російська. За великим рахунком, державні мужі, не надаючи дієвої підтримки українській культурі, радше, сприяють дезінтеграції, а не консолідації своєї держави. Правда, маємо загалом українську освіту (хоча і тут не все так однозначно). Але освіта це передусім інструмент, з допомогою якої здійснюється розповсюдження мови й культури.

Історія показує, що велику роль у національно-державній консолідації може відіграти церква, якщо вона має відповідні орієнтири. На жаль, Україні розраховувати на консолідацію з допомогою церква не варто. Справа не лише в тому, що ми маємо багато конфесій, серед яких лише одиниці демонструють проукраїнську орієнтацію. Справа в тому, що фактично завдяки державній політиці домінуючою конфесією в нас є Українська православна церква, яка насправді є філією Російської православної церкви і проводить лінію, вигідну для нашого агресора.

Отож, доводиться констатувати, що Україна не має свого повноцінного символічного поля. І, на жаль, робиться дуже мало, щоб його створити. А без нього годі сподіватися на справді соборну Україну.

Можна, звісно, відсвяткувати День соборності (і це теж треба). Але варто пам’ятати, що повноцінної соборності ми ще не маємо. Її ще треба створити.