Національний університет «Острозька академія» — наступник першого вищого навчального закладу східнослов’янських народів — Острозької слов’яно-греко-латинської академії. Сьогодні виш визнано одним із найпрестижніших вищих навчальних закладів України.

Університет

Національний університет «Острозька академія» має статус самоврядного (автономного) дослідницького національного вищого навчального закладу. В університеті функціонують наукові центри, лабораторії, спеціалізовані вчені ради із захисту кандидатських дисертацій.

Наука
Ресурси

Серед ресурсів, що надаються студентам, викладачам, працівникам та гостям університету наукова бібліотека, редакційно-видавничий відділ, відділ зв’язків з громадськістю, Центр вивчення спадщини Острозької академії, відділ працевлаштування, ресурсні центри, методичні кабінети.

В Національному університеті «Острозька академія» діє п'ять факультетів та Інститут права ім. І. Малиновського, студенти яких навчаються на шістнадцяти престижних спеціальностях.

Факультети
Корисне

При Острозькій академії створена велика кількість студентських організацій, а також проектів, у яких студенти беруть активну участь, мають змогу проявити свій творчий потенціал та реалізувати себе.

Гра долі трьох волинських авторів

18 лютого 2016

У читачів, напевно, одразу виникне кілька питань чи можна ставити в один ряд антикомуніста Самчука й більшовика Островського? І хто такий Даушков? Насправді, між ними є багато спільного — і не лише те, що вони письменники. Це діти однієї землі, одного часу. Під впливом переважно зовнішніх обставин, вони виявилися різними. Хоча в цих долях не останню роль відігравав і особистісний вибір.

Островський у другій половині 30-х рр. ХХ ст., завдячуючи радянському агітпропу став знаменитістю, вважайте, письменником «світового рівня». Хоча говорити про його особливий літературний талант не доводиться. Самчукові довелося «вибиватися в письменники» на еміграції. Там він став відомим, а в Україну прийшов із діаспори. Даушков, як на мене, своїм літературним талантом не поступався ні Самчуку, ні тим паче Островському. Проте обставини життя не дозволили йому стати хоч трохи знаним автором. Приклад Островського, Самчука й Даушкова чудово демонструють, що не тільки талант роблять письменника відомим, часом це роблять зовнішні обставини, особливо суспільна кон’юнктура.

Троє названих авторів з’явилися на світ майже одночасно — різниця між їхніми народженнями становила півроку. Першим народився Островський (29 вересня 1904 р.), другим — Самчук (20 лютого 1905 р.), третім — Даушков (8 жовтня цього ж року). Із життя вони пішли теж у такому порядку. Найменше прожив Островський, 32 роки, найдовше —Даушков, 85 літ.

Народилися вони в одному регіоні, південній Волині. Відстані між «їхніми» селами — всього лиш кілька десятків кілометрів, за день можна дійти пішки. Островський народився в селі Вілія (нині Острозького району Рівненської області), де пройшло його дитинство. Вже підлітком та юнаком жив у волинських містечках, зокрема, у Старокостянтинові й Шепетівці. Рідне село Самчука, Дермань, тепер входить до складу Здолбунівського району Рівненської області. Але напряму від Дерманя до Вілії близько 20 кілометрів. Трохи далі від цих сіл, у межах 35 кілометрів, знаходиться Лішня (нині Кременецький район Тернопільської області), де народився Даушков. Правда, ще дитиною Самчук із батьками переселився в село Тилявку (Шумський район Тернопільської області), що знаходилося за десяток кілометрів від Лішні й Малої Андруги, де з часом поселилися батьки Даушкова.

Для чого ця географія? Хоча б для того, щоб зрозуміти: важливі роки життя цих письменників, коли в основному формується людина, пройшли в одному й тому самому регіоні, у відносно єдиному культурному просторі.

У сенсі етнічному родини Островських і Даушкових належали до змішаних. Батько Островського, ймовірно, вважав себе росіянином, хоча, швидше за все, генетичним росіянином не був! Судячи з усього, походив він із москвофільської галицької шляхти, представники якої з імперії Австрійської переселилися до Російської, закорінившись на терени Волині. У цьому краї відносно часто зустрічається прізвище Островський чи Островська. Де дрібношляхетський рід, що походив зі старовинного села Острів коло Белза. Мати Миколи Островського належала до чеських переселенців. Певно, таке його походження відіграло певну роль у формуванні в майбутнього письменника антиукраїнських поглядів. Уважно прочитайте роман «Як гартувалася сталь», проаналізуйте, як зображені там українці — і ви це зрозумієте. Даушков по лінії батька — етнічний росіянин, але мати його була українкою. Найбільш «чистим» в етнічному плані видається Самчук — його батько й мати мали українське коріння.

Однак в умовах тогочасного волинського села подібна етнічна «різношерстість» небагато важила. У плані політичному і на рівні офіційної культури волинський селянин вважав себе росіянином. На рівні ж культури повсякденної, побутової розумів свою окремішність, відмінність від росіян. Це, до речі, чудово показує Самчук у романі «Волинь». «Селянська» культура волинян за своєю суттю була українською. Той самий Самчук у статті «Волинь незабутня» писав: «Волинь українізувала чужих прибульців без примусу, без політики, лишень силою культурної вищости її села. Волині не було змосковщено, її було лишень зведено до державности царської православієм і назвою Русь. Етнічна сила цього народу була така велика, що вона розчиняла в собі не лишень поляків, але й німців, у великій мірі чехів і самих москалів, які прибували сюди під виглядом всіляких релігійних сект. А коли прийшло до українізації самої Волині, тобто коли їй прийшлось міняти поняття Русь на поняття Україна, або краще Волинь на Україна, то сталося це либонь за одну ніч. Без національної школи, без просвіт і організацій Волинь стає українською за духом і стилем від низу до верху...»

Соціальний статус батьків Островського, Самчука, Даушкова був приблизно однаковим. Вони належали до середньозаможних людей у волинському селі. Певний виняток становить хіба що Самчук, батько якого, важко працюючи, зумів стати на рівень «сільської еліти».

Островський і Самчук здобували освіту в сільській початковій школі. Даушков до школи не ходив — не було змоги, тому грамоти його навчила старша сестра. Освіта Островського обмежилася початковою. Даушкову вдалося закінчити педучилище в Острозі за часів радянської влади. Правда, ця освіта не мала великого значення для нього як письменника, адже перед тим він опублікував низку творів у різних виданнях і видавництвах. Найкращу освіту здобув Самчук. Після здобуття початкової освіти майбутній письменник навчався у Кременецькій українській приватній гімназії, а опинившись на еміграції, відвідував лекції у вищих навчальних закладах Бреслау та Праги.

Загалом стартові можливості цих письменників були майже однаковими. Але під час Першої світової, громадянської воєн і в 20-х рр. ХХ ст. їхні шляхи помітно розходяться. Островський опиняється в Шепетівці, де починає підтримувати більшовиків. Достеменно не відомо, що він робив під час громадянської війни — щодо цього існують різні версії. Потім опиняється в Києві й служить радянській владі. Під впливом більшовицької пропаганди деякий час був і Самчук. Про це він пише у романі «Волинь». Письменник намагався (правда, безуспішно) перейти польсько-радянський кордон і опинитися на радянській стороні. Перебуваючи в Німеччині, звертався до радянського консула в Бреслау, щоб йому дозволили виїзд в СРСР. Але Самчуку пощастило. В’їзд не дозволили. Можливо, це врятувало йому життя і він не розділив долю українських письменників «розстріляного відродження». Самчук лишився на еміграції, познайомився з культурою Заходу, продовжив освіту, зрештою, приєднався до українського націоналістичного руху.

Щодо Даушкова, то він не покидав своєї батьківщини, став селянином, одружився, господарював, заробляв на хліб своїми руками. У нього була специфічна «письменницька школа». Його батько працював мельником. А млин на селі, як і церква, був осередком комунікації. Про це тепло і майже поетично писав Даушков: «Шумить вода, спадаючи з колеса, гуркоче камінь, що меле зерно. У млині завжди людно, особливо в „хатині“ — кімнатці, де завізники дожидали своєї черги. Люди тулилися до гурту і тепла. Тут постійно горів вогонь у печі. Сидять довкола діди, дядьки, молоді чоловіки. У кожного своя робота. Цей з лика плете постоли, інший плете рукавиці, а той шиє обороть на коня. Ось старий чоловік на дерев’яній шпичці припікає шматок сала, щоб з’їсти з хлібом. Там, у кутку, чоловік набиває люльку. Котрийсь з дідів розповідає казку, веселу, смішну, цікаву! Між слухачами і я, малий хлопчина...»

Про сільський млин як місце спілкування писав також Самчук у «Волині». Тут його герой довідується про славну, але призабуту минувшину свого краю.

Певно, в Даушкова існувала якась внутрішня потреба писати. Згадуючи молоді роки, він зазначав: «То був час, коли думки самі лягали на папір, коли з душі рвався природний потяг висловитись, щось потрібне сказати людям». Серед названих волинських письменників Даушков найраніше заявив про себе. Уже в 19-річному віці опублікував вірш на сторінках львівської газети «Громадський голос». Там же друкував гуморески, оповідання, фейлетони. У «Літературно-науковому віснику» побачило світ оповідання «Костоправ», завдяки якому він звернув на себе увагу. До речі, в цьому часописі друкувався й Самчук.

Великі літературні дебюти письменників відбулися одночасно — у 1932 р. Тоді у Львові Даушков опублікував історичну повість «Опанас Тятива», а Самчук і Островський відповідно почали публікувати «Волинь» і «Як гартувалася сталь».

Найкраще влучив «у ціль» Островський. У середині 30-х рр. ХХ ст. відбувалося остаточне утвердження диктатури Сталіна. «Батько народів» потребував нових міфологем, іншого погляду на громадянську війну. Для цього якраз придався незрячий письменник Островський зі своїм, м’яко кажучи, посереднім текстом. Даний текст серйозно відредагували, часто не питаючи згоди автора. Про це свідчать спогади редактора «Молодой гвардии» М. Колосова, який, власне, і зробив із Островського «великого письменника». У цих спогадах розповідається, що Островський, ознайомившись із надрукованим варіантом роману «Як гартувалася сталь», писав у одному листі: «Є грубі друкарські помилки, недбало працюють... Кінець книги зрізано — дуже велика вийшла, — нема паперу».

Колосов розкриває секрет: «Про справжню причину Островський довідався пізніше. В редакції скоротили кінець першої частини, де Павка Корчагін вступає в робочу опозицію». Радянському керівництву потрібен був міф про «правильного» більшовицького письменника-героя. Островський змирився з тим, як повелися з його текстом. Адже за лояльність «мужньому» письменнику добре платили. Коли мільйони українських селян пухли з голоду, уряд Радянської України будував йому шикарну дачу в Сочі. А писання Островського, точніше, тексти прикриті його іменем, виходили фантастичними тиражами й перекладалися іноземними мовами.

Самчук тридцятих — ніби дзеркальна протилежність Островському. Найвідоміші твори письменників, «Волинь» і «Як гартувалася сталь», багато в чому схожі. Це охудожнені, домислені мемуари, які звертаються до недавньої історії — Першої світової та громадянської воєн, революцій, перших повоєнних років. Обидва твори достатньо ідеологічні. Тут часто з партійних позицій осмислюються описувані події. Хоча й представляють вони різні, діаметрально протилежні ідеології. Самчук дивиться на події очима національно свідомого селянського хлопця, що прагне стати інтелігентом. Островський теж споглядає світ очима вихідця із села, котрий хоче стати представником робітничого класу й жителем міста. Самчук, закономірно, йде до націоналістів, Островський — до більшовиків.

Один і другий по-своєму втікають із села. Правда, Самчук ставиться до сільського життя з повагою, попри всі його мінуси, «некультурність» і т. ін. Для нього село — часто ностальгія за щасливими роками дитинства і юності. Островський більш рішуче пориває з сільською традицією. За радянських часів часто цитували слова цього письменника: мовляв, життя дається лише раз, і його треба прожити так, щоб не було боляче за безцільно прожиті роки. Проте ніхто не задумувався, в якому контексті ці слова були сказані і що вони насправді означали. Цю «геніальну» сентенцію прорік герой роману «Як гартувалася сталь», спостерігаючи картинку сільського життя — коли його племінник, граючись, катався на свині. Для авторки «безцільно прожиті роки» — це якраз сільське життя.

На противагу Самчуку й Островському Даушков залишився селянином — хай навіть не простим, а таким собі «селянським інтелектуалом». Островський приймає місто, свідомо йде туди. Самчук теж це робить, але із застереженнями, Даушков же просто підсміюється над містом і міською, «панською» культурою. Таке підсміювання звучить у його «казках», де природне життя й природний розум селянина протиставляються міській «штучності».

«Волинь» Самчука, як і роман «Як гартувалася сталь», знайшли свої середовища. Для «Волині» ним стали націоналістично налаштовані українські інтелектуали, що переважно перебували в еміграції. Переважно то були селянські діти. «Волинь» з її селянським колоритом, певною ностальгією за сільським життям не могла не сподобатися їм. Цим твором зачитувалися, його всіляко пропагували. Однак ресурси української еміграції не йшли ні в яке порівняння з ресурсами Радянського Союзу. Тому, зрозуміло, важко порівнювати «розкрученість» «Волині» на фоні «розкрученості» більшовицького бестселера Островського.

Щодо Даушкова, то йому пощастило найменше. Читацькою публікою, середовищем письменника мали стати селяни. Однак волинським селянам того часу, які жили в чужій державі, зазнавали сильного соціального, політичного й культурного тиску, було не до читання.

Великим прозовим дебютом Даушкова стала повість «Опанас Тятива», опублікована у Львові в 1932 р. Це був твір історичного характеру, де розповідалося про татарські наїзди на Кременеччину. Звернення до історії простежувалося і в молодого Самчука. Він хотів написати епічний історичний твір «Дід-Дніпро», однак не реалізував цей задум. Зрештою, його «Волинь», як і твір Островського про Павку Корчагіна, у певному розумінні, твори історичні. Доля повісті «Опанас Тятива» виявилася не дуже щасливою. Видаючи її в 1932 р., редактори дозволили собі переробити текст, вилучити кілька сторінок, дещо переписати. Подібне, як зазначалося, було і з романом Островського. Проте на відміну від останнього, Даушков не змирився з редакторським свавіллям. І вирішив стати самостійним видавцем. Щоб зібрати необхідний стартовий капітал, продав частину свого господарства. У 1936 р. видав у Кременці «Опанаса Тятиву» в авторській редакції під назвою «Було колись».

У певному сенсі, Даушков став новатором. Волинь у той час, на відміну від Наддніпрянщини й Галичини, практично не мала «своєї» історичної прози. І це при тому, що історія Волині була надзвичайно багатою. Для Даушкова важливим було не лише звернення до минулого. У його історичних творах простежуються паралелі з сучасністю. Як у давні часи Волинь стала об’єктом завоювань чужинців, так і в той час вона опинилася під п’ятою окупантів. До речі, у Самчуковій «Волині» більшовики змальовуються як кочівники-ординці зі Сходу, подібні до колишніх татар.

Повість «Було колись» швидко розійшлася. Даушков, окрилений успіхом, видає дешеві книжечки-метелики для простолюду. Водночас працює над продовженням успішної повісті. Це мали бути окремі твори — «Хмара надходить», «Кровавая слава», «Серед руїн». У рукописі зберігся лише перший із названих творів. Написав Даушков і романи про події Першої світової війни — «Трилогія крові», «Волею Дажбога», «Проклін». На жаль, ці твори не вціліли. У 30-і роки письменник виношував план видати свої «казки» — історії, підслухані ним у батьківському млині.

Друга світова війна перекреслила ці плани, не дала Даушкову витворити власне читацьке коло. Він зазнав переслідувань з боку німців, викладав у підпільній школі підстаршин УПА в Антонівецькому лісі, був мобілізований у Радянську армію (такі випадки нерідко траплялися на Волині). У післявоєнні роки працював на різних роботах — шкільним учителем, поштарем, продавцем у магазині. Пізнав і достоїнства радянської в’язниці. На старості літ йому не дали навіть скромної пенсії. Жив у великій скруті. Від голодної смерті його рятував невеликий городець біля хати й ліс, де він збирав цілющі трави, які на базарі продавала його дружина. Незважаючи на такі умови, він інтенсивно працює. Пише романи «Семерик Мокосій» про засновника міста Кременця, «Явтух Вознюк» про волинського Кармелюка 20-30-х рр. ХХ ст., «Безвихідь»; відновлює свої «казки». Пропонує деякі твори видавництву «Каменяр». Однак, зі зрозумілих причин, їх не беруть — біографія автора «не та», до того ж його твори не відповідали канонам соціалістичного реалізму. Так і помер Даушков, залишивши після себе масу неопублікованих рукописів.

Лише за часів незалежної України почали друкувати окремі його «казки». 2008 року в Кременці вийшла збірка творів письменника «Казки старого млина». Хоча ці твори названо казками, насправді то художні оповідання, переважно реалістичні, деякі нагадують притчі, філософські новели. Автор чудово володіє описом, майстерно будує монологи, діалоги, полілоги. У загалом чисту літературну мову «казок» письменник вміло вставляє діалектизми, архаїзми, а це творить специфічний волинський мовний колорит. Читаючи Даушкова, ловиш себе на думці, що маєш справу з майстром, який так і не зумів належним чином заявити про себе. Шкода, звичайно. Як шкода й те, що наша держава, витрачаючи гроші на різного роду сумнівні проекти, не може знайти копійки на видання творів цього цікавого і багато в чому «повчального» для нас письменника. Як, зрештою, немає грошей і на видання творів Уласа Самчука.