Національний університет «Острозька академія» — наступник першого вищого навчального закладу східнослов’янських народів — Острозької слов’яно-греко-латинської академії. Сьогодні виш визнано одним із найпрестижніших вищих навчальних закладів України.

Університет

Національний університет «Острозька академія» має статус самоврядного (автономного) дослідницького національного вищого навчального закладу. В університеті функціонують наукові центри, лабораторії, спеціалізовані вчені ради із захисту кандидатських дисертацій.

Наука
Ресурси

Серед ресурсів, що надаються студентам, викладачам, працівникам та гостям університету наукова бібліотека, редакційно-видавничий відділ, відділ зв’язків з громадськістю, Центр вивчення спадщини Острозької академії, відділ працевлаштування, ресурсні центри, методичні кабінети.

В Національному університеті «Острозька академія» діє п'ять факультетів та Інститут права ім. І. Малиновського, студенти яких навчаються на шістнадцяти престижних спеціальностях.

Факультети
Корисне

При Острозькій академії створена велика кількість студентських організацій, а також проектів, у яких студенти беруть активну участь, мають змогу проявити свій творчий потенціал та реалізувати себе.

Злободенний Липинський

17 квітня 2014

18 квітня виповнюється 132 роки з дня народження В’ячеслава (Вацлава) Липинського (1882-1931). Дата, звісно, не є «круглою» і приводу для звернення до творчого спадку цього мислителя ніби й немає. Однак події останнього часу в Україні роблять цю спадщину надзвичайно актуальною.

Народився Липинський у селі Затурці на Волині у польській шляхетській родині. Тут же, в Затурцях, минуло його дитинство. Незважаючи на приналежність до польського шляхетського середовища,Липинський формувався як людина «культурного пограниччя». Не будемо звертатися до деталей його біографії. Зазначимо лише, що Липинський брав участь в українському русі, який активізувався після революції 1905-1907 рр. Напередодні Першої світової війни він брав участь у організації за межами царської Росії українського політичного центру, що з часом перетворився в організацію «Союз Визволення України» (1914 р.). З самого початку існування Української Народної Республіки Липинський запропонував свої послуги її очільникам. Але лідери УНР, сповідуючи народницькі та соціалістичні принципи, поставилися до ініціатив В. Липинського з підозрою. За часів гетьманства Павла СкоропанськогоЛипинський починає співробітничати з українською владою, стає послом України у Відні. Варто зазначити, що ця посада була дуже важливою, оскільки Австрія, поряд з Німеччиною, були головними союзниками гетьманського уряду. Після визвольних змаганьЛипинський залишається у Відні на еміграції, ініціює створення за кордоном української консервативно-монархічні політичної організації. У 1920-1925 рр. він видавав збірники «Хліборобська Україна», де друкувалася його праця «Листи до братів-хліборобів». Окремою книгою вона була видана в 1926 р. У цій роботі мислитель намагався проаналізувати ті виклики, перед якими Україна опинилася на початку ХХ ст., і те, чому вона не змогла адекватно на них реагувати. Саме ця праця в багатьох моментах і далі залишається актуальною для українців.

Одним із центральних понять у цій роботі є поняття нації. Відкидаючи суто етнічне розуміння національних спільнот,Липинський вважав, що факт проживання на певній території веде індивідів до формування лояльності щодо країни проживання. Це і є підставою для створення нації, яка має оформитися в державну спільноту.

Власне, нація — це організоване суспільне життя, де активна меншість організовує пасивну, «ліниву» більшість.Липинський велику увагу приділяє саме цій «активній меншості». Її він також іменує аристократією, елітою. Але це не родова аристократія, яка успадковує своє право на управління. Це кращі, найбільш енергійні та найбільш вмілі люди, які до того ж мають певний «ідеалізм». Без цього «ідеалізму», містично обумовленого волюнтаризму націю не створити.

Для Лининського поняття нації та держави тісно взаємозв’язані і є супутніми. Він вважав, що для нормального функціонування нації повинна існувати відповідна організація суспільного життя (держава). Також у Липинського можна зустріти думки, що держава передує нації («завжди спочатку буває держава, а потім нація»). На його думку, без держави нація не може сформуватися й водночас існування нації вимагає державного життя. На жаль, наші державні очільники за часи існування незалежності мало уваги приділяли творенню української політичної нації. А заява одного з наших колишніх президентів, що в Україні національна ідея не спрацювала, просто «вражає».

Сильна нація, на думкуЛипинського, має мати «одну віру». Саме ця віра є важливим чинником національної консолідації.Ще одним чинником національної консолідації є наявність арбітра, «верховного судії», який би стояв над класами, узгоджував їхні інтереси і мирив їх. На думку Липинського, з цією роллю найкраще би справився спадковий монарх. Звісно, зараз такий монархізм видається анахронізмом. Але ж сама думка про арбітра, який би узгоджував взаємодію різних соціальних класів, не втратила свого значення. В ідеалі таким би мав бути президент України.

Липинський загалом критично ставився до демократії, вказував на її вади. На його думку, демократія не може забезпечити добру організацію суспільно-державного життя, оскільки за «виборної влади» рахуються не з талантом, а партійністю людини. А тепер пригадаймо пресловутий партійно-квотний принцип, за яким були сформовані структури сучасної влади. Чи є цей принцип виправданий — особливо в такий критичний момент у історії України. Саме через такі вади демократії при владі опиняються далеко не найкращі люди, а це веде державу до деградації.

Цікавими є міркування Липинського про т.зв. охлократію. Її він характеризує таким чином: «наїзд визволених безсилим пануванням безавторітетної демократичної аристократії внутрішніх або зовнішніх кочовників варварів, спаяних якоюсь одною своєю примітивною фанатичною вірою, примітивною моралю і організацією; знищення матеріальної культури та інтензивности праці: панування кулака збіраючої дань і матеріально непродукуючої аристократії над розпорошеною безкласовою „племінною“ юрбою; авторітет страху і примус до примітивної праці...» Чи не є це характеристикою України за часів Януковича? Зрештою, й сучасної путінської Росії.

Охлократичний режим тримається лише завдяки силі. Охлократія, вважає Липинський, може існувати й правити лише тоді, коли на підвладній їй території людність ділиться на дві категорії: «знизу — безкласову, недиференціовану, прикріплену до землі і примітивно на ній працюючу, стадну юрбу, — і зверху: спаяну одною залізною войовничо-духовною орґанізацією матеріально непродукуючу, кочову або полукочову орду». На вищих щаблях цивілізації ця орда може приймати складні форми централізованого бюрократично-військово-духовного державного апарату. З усіх методів правління охлократичний є найбільш примітивний. Для нього притаманні терор, залякування та муштра.Охлократія, на думку мислителя, не здатна творити національну державу хоча б через те, що в ній зберігається постійний поділ на «верхи» й «низи».

Мислитель дотримувався думки, що охлократичний режим може відносно легко бути зруйнований війною. Програна війна для охлократії, як правило, є смертельною. Також цей режим може бути зруйнований у результаті іноземних запозичень. Чи не є це передбачення долі путінської Росії?

Охлократія, на думку Липинського, може стати кінцем існування нації. Однак, якщо нація зуміє зібратися з силами, після панування охлократії можливе її оновлення. Це вже передбачення нашої долі. Охлократичний режим ми подолали. Але нам ще потрібно зібратися з силами, щоб створити нормальне суспільство, де би панував конструктивізм і де би справді були створені умови для повноцінного національного розвитку. Будемо сподіватися, що сил у нас вистачить!

Форми суспільної організації націй, вказувавЛипинський, мають свої різновиди — що залежить від розвитку техніки та моралі. Наприклад, Липинський вказував, що їдучи на мотоциклі з газетою в кишені, ми не будемо створювати старих «запорозьких дум». Нові машини вимагають нових національних форм. І чим складніша машина, чим більшої організованості людей вимагає вона для своєї праці, тим дужчий мусить бути об’єднуючий дух, а, відповідно, й вища суспільна мораль. Незважаючи на свій консерватизм,Липинський був проти штучного підтримування, а тим більше відновлення старих традицій, які вже втратили своє значення і не відповідають сучасному рівню розвитку техніки. Він за те, щоб творити нові національні традиції більш відповідні сучасним реаліям.

Липинський вказував, що українська нація має свої проблеми, «хвороби», які треба «лікувати». Він намагається дати «нещадний і можливо вірний діяґноз». Вважав, що головною нашою хворобою є «недержавність». Мислитель дає зрозуміти: у нас немає держави не тому, що ми були кимось завойовані, що маємо войовничих сусідів, а тому, що в нас немає бажання мати своєї держави, власної організації матеріально й морально сильної державної влади. Тому українці мусять виробити в собі почуття державності. А це непростий процес.

Мислитель намагався зрозуміти причини української бездержавності. Вважав, що їх можна поділити на дві групи: «Перша: причини статичні, тоб-то ті умови істнування, які ми маємо од природи, і яких по сути змінити не можемо. Друга: причини динамічні, тоб-то способи нашого ділання в даних нам од природи умовах — способи, які в нашій історії бували кращі і гірші, і які ми розумом і волею, відповідно до наших хотінь та ідей, можемо змінити».

До статичних чинників Липинський відносить передусім географічне положення, яке, на його думку, виражається в тому, що Україна знаходиться:

«1. на битім шляху між Азією і Европою,

2. на географічно несталім пограниччю двох ріжних культур: Візантійської і Римської,

3. без захищених природою границь од сусідніх держав».

Мислитель констатує, що «з погляду політичного наше географічне положення — найгірше в Європі». Українські землі стають місцем цивілізаційних зіткнень. На них постійно відбувається пересування кордонів між Сходом і Заходом.Липинський писав: «І чи врешті наша многострадницька історія, од початку і по сьогодняшній день, не обертається вся коло одного-єдиного фатального питання: хто — кочовник чи хлібороб — переможе у нас? І чи не найбільшою нашою національною трагедією єсть те, що досі не зміг фактично перемогти у нас ані один, ані другий; що ми не стали міцною державою кочовників, державою юрби, державою охлократичною, якою стала заполонена своїми кочовниками великоруська Московщина, але не стали ми державою й хліборобською, бо все-ж таки кочовників серед нас була велика сила. І чому в результаті на цьому фатальному пограниччу між цивілізацією плуга і цивілізацією степу, всі свої войовничі державні елементи ми досі віддавали кочовій Москві, а найбільше культурні верхи елєментів хліборобських ми віддавали Польщі?...» Правда, зараз поняття «Польща» можна замінити ЄС та США. А коли Липинський веде мову про кочівників і хліборобів, то під першими варто розуміти мігрантів, «пролетарів», які не прив’язані до своєї землі, а під другими треба розуміти людей, які таку прив’язаність мають і прагнуть розбудовувати й облагороджувати свою землю.

Другою статичною причиною української недержавностіЛипинський називає «родючу землю і добре підсоння», що багато хто трактує в нас як явище позитивне. Руйнівний вплив цих чинників він бачив у наступному:

«1. в невпиннім притяганню на нашу землю все нових, ласих на українські багатства, активних завойовників, або — що було гірше, і відбувалось в значно більших розмірах: — в притяганню утікаючих від більше інтензивної праці та шукаючих легкого хліба невойовничих, пасивних елєментів;

2. в назвичайно швидкій деґенерації громадських інстинктів у одних і других під впливом цих чинників».

Тобто Липинський не вважав добрі природні умови позитивним чинником, а, навпаки, негативним. І ця негативність визначалася не тільки і не стільки тим, що на українську землю приходили різноманітні завойовники, скільки тим, що вона розбещувала людей. «Легкість життя з дуже сприяючою людині природою, — писав мислитель, — розвивала в людях, які кілька поколінь прожили на Україні, лінивство і нездатність до постійного, довгого і методичного зусилля. Внаслідок цього вироджувались і не могли розвиватись такі політично творчі орґанізаторські прикмети, як дисципліна, послух, громадська солідарність, здатність до жертв і самопосвяти». А саме це, на думку Липинського, є одним із найважливіших чинників, що визначає нашу бездержавність. Чи не варто нам серйозно задуматися над цими словами.

Третьою статичною причиною бездержавності він вважає «неусталеність раси». Мається на увазі те, що в Україні неодноразово відбувалося змішування етносів, починаючи з найдавніших часів, коли тут проживали різні племена. Липинський вважав, що «єдности расової не було у нас ані між нашими завойовниками, ані між тими масами, які вони завойовували і якими правили. Звідси расова неоднорідність на Україні трьох основних політичних типів: — войовника-продуцента, войовника-непродуцента і невойовника — та стихійний нахил цілого нашого громадянства до роздвоєности і взаємної ворожнечі». Тому «основною прикметою українських людей єсть повний брак патріотизму і зненависть до своїх власних земляків». Вам це нічого не нагадує, якщо звернутися до сучасних українських реалій?

Четвертою і останньою статичною причиною нашої недержавностіЛипинський вважав перевагу «в нашому характері емоціональности (чутливости) над волею та інтелігентністю». На цю рису українського національного характеру вказували різні дослідники. Але якщо вони відносилися до неї позитивно чи нейтрально, то, як бачимо, відношення Липинського було різко негативним. «Надмірною чутливістю, — писав він, — при пропорційно заслабій волі та інтеліґентности, пояснюється наша легка запальність і скоре охолоджування; пояснюється теж дражливість на дрібниці і байдужість до дійсно важних річей, яких розріжняти від дрібниць ми не вміємо. Всі наші одушевлення зі слізьми, молитвами і „всенародніми“ співами проходять так само скоро і несподівано, як скоро і несподівано вони появляються. Виявити наше хотіння в ясній і тривалій ідеї та закріпити його витривалою, здержаною, довгою, орґанізованою, послідовною і розумною працею нам трудно тому, що увага наша, не керована віжками волі і розуму, весь час розпорошується під впливом нових емоціональних подражнень, які нищать попередні». Думаю, коментувати ці слова особливо не треба. Ми справді більше цінуємо «всенародні» співи та інші емоційні акції і мало приділяємо уваги раціональним моментам у наших діях.

На думкуЛипинського, статичні причини нашої недержавності, визначені передусім геополітичним становищем, ліквідувати ми не можемо. Проте в наших силах звести до мінімуму злі наслідки цих причин. Так, пограничне становище України між Європою та Азією можна надолужити «доброю організацією нашої відпорної сили збройної, матеріальної, державної». На жаль, ця думка практично повністю ігнорувалася нашими державцями за часи незалежності.

Щодо шкідливих наслідків родючості землі й сприятливих природних умов, то їх можна компенсувати інтенсифікацією праці. Шкідливі політичні наслідки нашої расової неоднорідності варто надолужувати «свідомостю необхідної нам для нашого суспільного життя на спільній землі єдности політичної, територіальної». Зрештою нашу емоційність можна компенсувати «орґанізованим і сталим виховуванням в наших людях від ранньої молодости, бракуючи їм в потрібній мірі, розуму та волі». Причому, вказував Липинський, емоційність при відповідному формуванні може стати «неоціненною твочою силою».

Окрім цих причин, він ще виділяє причини динамічні, які фактично зводить до однієї — «неуміння українських людей, без огляду на те, за кого вони себе вважають і як вони себе національно називають, здобути та зорґанізувати на своїй землі свою власну владу і цю владу своїми власними силами удержати». Думаю, ці слова коментувати немає потреби.

Хочеться лише, щоб уроки, які нам дав Липинський, нами були засвоєні. Дуже хочеться на це сподіватися!

Теги: Kraliuk, Кралюк