Національний університет «Острозька академія» — наступник першого вищого навчального закладу східнослов’янських народів — Острозької слов’яно-греко-латинської академії. Сьогодні виш визнано одним із найпрестижніших вищих навчальних закладів України.

Університет

Національний університет «Острозька академія» має статус самоврядного (автономного) дослідницького національного вищого навчального закладу. В університеті функціонують наукові центри, лабораторії, спеціалізовані вчені ради із захисту кандидатських дисертацій.

Наука
Ресурси

Серед ресурсів, що надаються студентам, викладачам, працівникам та гостям університету наукова бібліотека, редакційно-видавничий відділ, відділ зв’язків з громадськістю, Центр вивчення спадщини Острозької академії, відділ працевлаштування, ресурсні центри, методичні кабінети.

В Національному університеті «Острозька академія» діє п'ять факультетів та Інститут права ім. І. Малиновського, студенти яких навчаються на шістнадцяти престижних спеціальностях.

Факультети
Корисне

При Острозькій академії створена велика кількість студентських організацій, а також проектів, у яких студенти беруть активну участь, мають змогу проявити свій творчий потенціал та реалізувати себе.

Шевченко: ставлення до Росії та Польщі

09 березня 2014

Століття з дня народження Тараса Шевченка в царській Росії, до складу якої тоді входила більшість українських земель, було відзначене більш ніж скромно. Фактично існувала заборона на святкування цього ювілею. Зараз, коли ми наблизилися до 200-ліття з дня народження Кобзаря, такої заборони немає. Але в нинішні непрості часи українцям не до ювілейних заходів.

І все ж Шевченко ніби незримо перебуває серед нас. Перебував він на київському Майдані, на майданах інших міст України під час «гарячої зими» 2013-2014 рр. Були там не лише його портрети. Чимало людей зверталося до поезії Кобзаря. І знаходили в ній відповіді на питання, що цікавили їх. Хтось навіть бачив у цій поезії пророцтво; дзеркало, в якому відображаються події сучасної України.

Справді, Шевченко добре розумів душу українця. Це розуміння, поєднане з глибокою інтуїцією, давало йому можливість «побачити», що чекає нас у майбутньому. Через те Шевченків «Кобзар» став «святим письмом» для нашого народу.

У Шевченка багато можна знайти такого, що пояснює наші реалії і може послужити орієнтиром. Треба тільки уважно читати його твори. У контексті дня сьогоднішнього варто поглянути на ставлення Кобзаря до Росії та Польщі.

У часи Шевченка Польська держава, точніше Річ Посполита, як така перестала існувати. Та все ж пам’ять про неї існувала. Існувала також польська елітарна культура. Про «стару Польщу» Кобзар чув від свого діда, що брав участь у гайдамацькому повстанні, від рідних і односельців. Із польською культурою він мав змогу ознайомитись, коли юнаком, у віці 15-16 років, опинився у Вільно, яке в той час було полонізованим містом і де панувала польська мова. Тут Шевченко вивчив цю мову. Читав у оригіналі польські книги. Наприклад, твори Адама Міцкевича.

Ставлення молодого Шевченка до Речі Посполитої і до польської аристократії знайшли відображення в поемі «Гайдамаки». Незважаючи на бунтарський дух твору, царська цензура погодилась на його публікацію, оскільки твір загалом мав антипольський характер. А твори такого плану були вигідні царській владі. Бо після польського листопадового повстання 1830-1831 рр. ця влада не лише репресувала повстанців, а й вела «інформаційну війну», сприяючи появі антипольських творів.

Справді, в «Гайдамаках» є чимало антипольських речей. Уже в «Інтродукції» твору Кобзар подає своє бачення історії Речі Посполитої. Мовляв, колись ця держава була могутньою,

«Мірялася з москалями,

З ордою, з султаном,

З німотою...»

Але це в минулому. Шляхта своїм сваволею довела державу до руїни. Магнати ж «палять хати». Край цій сваволі ніби хотів покласти король Станіслав Понятовський. Однак

«Панки сказилися... Кричать:

Гонору слово, дарма праця!

Поганець, наймит москаля!»

На ґвалт Пуласького і Паца

Встає шляхетськая земля,

І разом сто конфедерацій.»

Малася тут на увазі Барська конфедерація польських шляхтичів, спрямована проти короля Понятовського і його промосковської політики.

Конфедерати в поемі постають як антигерої, з якими ведуть боротьбу гайдамаки-українці. У Шевченка своя правда. Він — апологет гайдамаків. Бо вони — люди з народу, близькі йому по поглядах і духу. Зрештою, він був внуком гайдамаки.

Відомим епізодом у поемі є сцена, де Гонта вбиває своїх дітей, які стали католиками, а, отже, ополячились. Це трактується як вияв вірності своїй вірі й своєму народові. Сцена настільки символічна, як і міфічна. Насправді, Гонта не вбивав своїх дітей. Це — легенда, яку вигадав польський письменник Михайло Чайковський, озвучивши її в романі «Вернигора». Шевченко використав цю ідею, надавши їй проукраїнського патріотичного звучання.

Кобзар не міг не знати, що гайдамаки стали розмінною монетою в геополітичній грі імперської Росії. Остання їх використала в боротьбі проти Речі Посполитої. Гайдамацький рух дав сильний імпульс для початку розпаду цієї держави. Пізніше Шевченко намагався відійти від апологетики гайдамаччини, більш тверезо глянути на неї.

Так, він мав претензії до поляків, які принесли українським козакам чимало бід. Але не менше Шевченко мав претензій до росіян-москалів. У їхньому середовищі він опинився, перебуваючи в Санкт-Петербурзі. Хоча, до слова сказати, Петербург як столиця імперії не був суто російським містом. То був конгломерат різних народів, де, до речі, українці займали далеко не останнє місце. Проте, очевидно, саме в Петербурзі в Шевченка сформувалося негативне ставлення до Росії як імперії, де панувало насильство.

Кобзар був знайомий з російською культурою. Не без того, що приймав деякі її цінності. Але він, наприклад, не сприймав поезію Пушкіна через її імперську заангажованість. Натомість, до Міцкевича ставлення в нього було позитивне.

Своє несприйняття Російської імперії Шевченко чи не найкраще висловив у поемі-комедії «Сон». Початок твору в контексті нинішніх подій видається як пророцтво:

«Той мурує, той руйнує,

Той неситим оком

За край світа зазирає,

Чи нема країни,

Щоб загарбать і з собою

Взять у домовину».

Зазначений твір — це показ суті Російської імперії з її агресивним мілітаризмом, продажно-вірнопідданим чиновництвом, свавіллям влади, відсутністю свобод, фальшивим возвеличенням своїх правителів-царів. Здавалось, пройшло майже двісті літ, а в Росії залишилось майже те саме — лише набуло нових сучасних форм.

Шевченко в образній формі доносить до нас думку, що ця російська імперська могутність — це колос на глиняних ногах. Імперська влада, що тримається на насильстві, «мордобитії», може вмить завалитися. Можливо, пророцтво цього «завалу» маємо в останніх рядках «Сну». Герой опиняється в царських палатах, там він бачить «старшину пузату», яка косо поглядає на двері. Аж тут ці двері відчиняються.

«Неначе з барлоги,

Медвідь виліз, ледве-ледве

Переносить ноги».

Хто знає, можливо, цей «медвідь» не просто символ Росії, а своєрідне передбачення. Згадаймо прізвище одного з нинішніх «співправителів» Росії. Отож, «медвідь»

«Як крикне

На самих пузатих —

Всі пузаті до одного

В землю провалились!

Він вилупив баньки з лоба —

І всі затрусились,

Що осталось; мов скажений,

На менших гукає —

І ті в землю; він до дрібних —

І ті пропадають!»

Чи не є це картина руйнування «вертикалі влади»? Далі маємо картину суцільного краху імперії:

«Він до челяді — і челядь,

І челядь пропала;

До москаликів — москалики,

Тільки застогнало,

Пішли в землю; диво дивне

Сталося на світі.

Дивлюся я, що дальш буде,

Що буде робити

Мій медведик! Стоїть собі

Голову понурив,

Сіромаха. Де ж ділася

Медвежа натура?

Мов кошеня, такий чудний.

Я аж засміявся.

Він і почув, та як зиркне —

Я перелякався

Та й прокинувсь... Отаке-то

Приснилося диво.

Чудне якесь!..».

Можливо, це виглядає як містика. Але чи не є це передбачення того, що чекає Російську імперію; того, що ця імперія врешті-решт розвалиться, а наше перебування в ній нашими нащадками сприйматиметься як страшний і водночас як чудний сон?

Ще в одному поетичному творі, «посланії» «І мертвим, і живим...» Кобзар намагається осмислити долю України. Це не лише високопоетичний, але і глибоко історіософський твір, який ми, можливо, так і до кінця не зрозуміли. Шевченко закликає осмислити українське буття. Він проти непотрібної героїзації предків, за те, щоб тверезо поглянути на події минулі й сучасні. З гіркотою звучать слова:

«Я ридаю, як згадаю

Діла незабутні

Дідів наших. Тяжкі діла!

Якби їх забути,

Я оддав би веселого

Віку половину

Отака-то наша слава,

Слава України».

Кобзар звертає увагу на те, що ми часто в своїй боротьбі поводилися нерозумно, до того ж ішли служити до сусідів-поневолювачів:

«Так от як кров свою лили

Батьки за Москву і Варшаву,

І вам, синам, передали

Свої кайдани, свою славу!»

Він вкрай різко висловлюється про українських провідників-гетьманів:

«Раби, подножки, грязь Москви,

Варшавське сміття — ваші пани,

Ясновельможнії гетьмани.

Чого ж ви чванитеся, ви!

Сини сердешної Украйни!

Що добре ходите в ярмі,

Ще лучше, як батьки ходили.

Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,

А з них, бувало, й лій топили».

У цьому творі маємо зміну ставлення Шевченка до Польської держави, там знаходимо такі слова:

«А чванитесь, що ми Польщу

Колись завалили!..

Правда ваша: Польща впала,

Та й вас роздавила!»

Правда, Кобзар не почав сприймати Польщу як «свою» державу. Хоча тоді в нього з’явилося розуміння, що колись поляки й українці знаходили спільну мову в межах одного державного організму. Боротьба ж українців проти Речі Посполитої призвела до її руйнації. Однак у результаті цього були «роздавлені» й українці. Зрештою, цим скористалися росіяни-москалі. Про це Шевченко прямо не писав, але це розумів. Принаймні таке розуміння прочитується в контексті твору «І мертвим, і живим...»

Ці думки були далі розвинуті у вірші «Полякам», який був написаний уже після арешту Шевченка. Подібного дружнього послання до росіянам у Кобзаря немає. У певному сенсі вірш «Полякам» — це програмний твір, адресований представникам народу, в якому Шевченко бачив союзників українців. На початку твору поет малює ідилію співжиття між двома народами:

«Ще як були ми козаками,

А унії не чуть було,

Отам-то весело жилось!

Братались з вольними ляхами,

Пишались вольними степами,

В садах кохалися, цвіли,

Неначе лілії, дівчата».

Однак цей «тихий рай», на думку Шевченка, був знищений ксьондзами-католиками, які хотіли нав’язати українцям свою віру. Загалом можна погодитися з Кобзарем, що релігійний чинник став одним із найважливіших у розділенні поляків та українців. Також Кобзар натякає і на чинник соціальний — зажерливість польських магнатів.

Вірш завершується так:

«Отак-то, ляше, друже, брате!

Неситії ксьондзи, магнати

Нас порізнили, розвели,

А ми б і досі так жили.

Подай же руку козакові

І серце чистеє подай!

І знову іменем Христовим

Ми оновим наш тихий рай».

Інтуїтивно Шевченко відчував, що саме поляки в майбутньому стануть нашими союзниками і подадуть нам руку. Здається, зараз настав цей час. Давайте пригадаємо: поляки першими визнали нашу незалежність; завжди сприяли нам у наших євроінтеграційних змаганнях; під час недавніх подій, коли Майдан повстав проти режиму Януковича, вони найбільше допомагали демократичним силам України, а також зараз, коли Росія демонструє щодо України агресивні наміри, поляки роблять все від них залежне, аби допомогти нашій державі. Позиція Польщі й поляків не йде в ніяке порівняння з позицією Росії, яку в нас дехто за інерцією ладний вважати «братньою державою». Чого вартує це «братерство», показали останні події.

Водночас ці події продемонстрували правоту Шевченка, який усвідомив і показав у своїй творчості, що справжніми братами українців є поляки.

Петро Кралюк