Національний університет «Острозька академія» — наступник першого вищого навчального закладу східнослов’янських народів — Острозької слов’яно-греко-латинської академії. Сьогодні виш визнано одним із найпрестижніших вищих навчальних закладів України.

Університет

Національний університет «Острозька академія» має статус самоврядного (автономного) дослідницького національного вищого навчального закладу. В університеті функціонують наукові центри, лабораторії, спеціалізовані вчені ради із захисту кандидатських дисертацій.

Наука
Ресурси

Серед ресурсів, що надаються студентам, викладачам, працівникам та гостям університету наукова бібліотека, редакційно-видавничий відділ, відділ зв’язків з громадськістю, Центр вивчення спадщини Острозької академії, відділ працевлаштування, ресурсні центри, методичні кабінети.

В Національному університеті «Острозька академія» діє п'ять факультетів та Інститут права ім. І. Малиновського, студенти яких навчаються на шістнадцяти престижних спеціальностях.

Факультети
Корисне

При Острозькій академії створена велика кількість студентських організацій, а також проектів, у яких студенти беруть активну участь, мають змогу проявити свій творчий потенціал та реалізувати себе.

«Пам’ять про великих...»

20 березня 2013

Після пласких, ідеологічно висушених відбитків у наш культурний простір прийшов Сагайдачний Петра Кралюка — складний, неоднозначний, живий

Недаремно зітхав Дмитро Биков у белетризованій біографії Окуджави: «Говорячи про історію, завжди мимоволі натякаєш на сучасність, а всякий історик виявляється пророком». От і на презентації нової повісті Петра Кралюка «Лицар і смерть», яка нещодавно відбулася в Рівненській обласній бібліотеці для юнацтва, чи не кожен промовець цитував фрази, речення, а то й цілі абзаци, суголосні сьогоденню. От хоча б абзац, під яким підписався би чи не кожен небайдужий в Україні сущий: «Маємо землю родючу... Маємо край погідний, де сонце не випалює землю, де немає тріскучих морозів... Чому цю землю шарпають чужинці? Чому ділять її? Через те, що вона такою доброю та багатою є? А чому люд місцевий такий безборонний? Чого бракує йому?.. Не дуже наш народ розумним хоче ставати. Дурним часто легше живеться».

«Довліє дневі злоба його», — ці злободенні слова вкладає автор повісті про гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного в уста Касіяна Саковича — українського поета XVII століття. З одного боку — це вірність майстра своєму «фірмовому прийому»: показувати сильних світу сього очима «одного з малих сих». Про князя-філософа Володимира Васильковича оповідав його писець Ходорець, про князя Костянтина Острозького — художник Іван. Але Касіян Сакович — одна із знакових постатей тієї великої і багатої барокової літератури, яку тонко знає і пристрасно любить Петро Кралюк, і яку в нас спішать увібгати до загальника «давня». Галопом пробігтися конспективно від Іларіона та Мономаха до Теофана Прокоповича, щоб взятися більш ѓрунтовно до освячених каноном і милостиво дозволених давніми й недавніми окупантами Зачинателя та Основоположника, а далі — до всієї новітньої української літератури, від них «проістєкающої». Уявилось на мить, як у туманному Альбіоні студенти проскакують факультативною риссю Чосера і Бена Джонсона, Джона Донна та Вільяма Шекспіра, починаючи «новітню», себто варту уваги літературу з сера Вальтера Скотта, Джорджа Гордона Байрона та Чарлза Діккенса... Уявив — і сам із себе посміявся. Не може такого бути. Хтось з їхніх серів ще за часів королеви Вікторії просто в Лондоні заявив у Палаті Лордів, що Британська Імперія радше відмовиться від Індії, ніж від Шекспіра.

Але в нас не Лондон, а Київ.

«Київ зараз — місто суворе. Тут сила в пошані. А ще — гроші, за які в цім граді все, навіть честь, купується...»

Утім, це знову Касіян Сакович. І знову про двадцяті роки XVII століття. Про фінал одного з нечастих у нашій історії періодів, коли над елітою фінансовою і міліарною стояв представник еліти інтелектуальної. Вихованець княжої Волині Петро Конашевич Сагайдачний (майбутній гетьман студіював у Острозькій Академії часів її найвищого розквіту) не тільки очолив степову козачу вольницю, але й залізною волею своєю обмежив зухвальства сильних і свавільства заможних. Спрямував енергію козацтва на славу народу і благо ближніх. І не забарилися результати, які вразили світ.

Під стрімким ударом нечисленного козацького війська впала Кафа — найбільше місто тогочасної Європи. Із невольничих ринків і каторжних робіт козаки Сагайдачного визволили тисячі бранців-християн. Переважно українців. Але не тільки. Естафету науки й культури підхопила від Острозької Академії патронована Сагайдачним слов’яно-греко-латинська школа, яка вже по його смерті виросла й уславилась як Києво-Могилянська Академія.

Саме завдяки збройній опіці очолюваного Сагайдачним реєстрового козацтва став можливим візит Патріарха Єрусалимського Феофана на початку 1620 року, який поклав початок відновленню в Україні православної ієрархії.

Найвеличнішим чином Сагайдачного залишилася у віках перемога під Хотином. По смерті коронного гетьмана Хоткевича козацький гетьман Сагайдачний згуртував довкола себе не тільки козацьке військо, але й всю армію Речі Посполитої, яка дала гідну відсіч турецькому війську султана Османа. Перемога під Хотином стала для Європи прологом битви під Віднем, яка поклала край мріям Блискучої Порти про континентальну гегемонію.

Але Сагайдачний за ту перемогу заплатив життям. Незначна на перший погляд рана призвела до кількамісячних страждань і мученицької смерті, попри старання кращих придворних лікарів. Ще Сакович зазначав: «Лікування теє вже не помагало, у хворобу більшую тіло потрапляло». А Кралюк його устами продовжує здогад: «Може, краще було б не лікуватися? І душа, і тіло самі би хворобу побороли?» Історія знає не один випадок, коли занадто популярному полководцю після тріумфальної перемоги допомагали піти зо світу свої. Найближча аналогія, що приходить на думку, — доля генерала армії Ватутіна, якого із наскрізним кульовим пораненням ноги лейб-медики залікували до гангрени і смерті в тяжких стражданнях.

Для правлячої верхівки Речі Посполитої Сагайдачний перестав бути потрібним і починав бути небезпечним. І Сагайдачний помер.

Та смерть Петра Конашевича-Сагайдачного страшною сторицею вдарила по самій Речі Посполитій. Зі смертю гетьмана з тогочасної системи важелів і противаг випав потужний запобіжник, що стримував конфронтацію двох еліт — давньої, княжої, проєвропейської і молодої козацької. Через неповних три десятиліття це протистояння вибухне великою війною, що, почавшись фактично як громадянська, швидко переросте у національно-визвольну, оберне на Руїну квітучий край над Дніпром і підпише смертний вирок Речі Посполитій...

Про це Петро Кралюк не згадує ані словом. Але як справжній майстер книжності не згадує настільки промовисто, що історична перспектива мовчазно і невблаганно стає перед очима кожного обізнаного і небайдужого читача. І приходить усвідомлення, що гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, суб’єктивно зробивши все можливе для того, щоб запобігти такому сценарію (смертна кара гетьмана Бородавки, якого підтримували найанархічніші козацькі кола — один із лейтмотивів повісті «Лицар і смерть»), свідомо чи несвідомо заклав основні передумови його реалізації... Утім одновимірними і одновекторними героями Петро Кралюк не грішив ніколи. І безапеляційними оцінками — також.

Так і мусить бути. Бо ж як писав Сенека: «Пам’ять про великих людей має для нас не менше значення, ніж їхня жива присутність». Тішить, що після пласких, часто лубкових ідеологічно висушених відбитків, у наш культурний простір прийшов Сагайдачний Петра Кралюка — складний, неоднозначний, живий.

Сумно лише, що книжка побачила світ дратуюче малим накладом — у чотири сотні примірників. Більшість і котрих у якості книжок, виданих за підтримки обласної влади, передано до районних та сільських бібліотек Рівненщини. Залишається сподіватися, що якесь із наших видавництв зважиться перевидати нову роботу автора «Шестиднева» та «Сильних і одиноких» і тим відкриє їй дорогу до полиць книгарень. До рук і сердець масового читача.

Сергій СИНЮК

Джерело: Газета День