Національний університет «Острозька академія» — наступник першого вищого навчального закладу східнослов’янських народів — Острозької слов’яно-греко-латинської академії. Сьогодні виш визнано одним із найпрестижніших вищих навчальних закладів України.

Університет

Національний університет «Острозька академія» має статус самоврядного (автономного) дослідницького національного вищого навчального закладу. В університеті функціонують наукові центри, лабораторії, спеціалізовані вчені ради із захисту кандидатських дисертацій.

Наука
Ресурси

Серед ресурсів, що надаються студентам, викладачам, працівникам та гостям університету наукова бібліотека, редакційно-видавничий відділ, відділ зв’язків з громадськістю, Центр вивчення спадщини Острозької академії, відділ працевлаштування, ресурсні центри, методичні кабінети.

В Національному університеті «Острозька академія» діє п'ять факультетів та Інститут права ім. І. Малиновського, студенти яких навчаються на шістнадцяти престижних спеціальностях.

Факультети
Корисне

При Острозькій академії створена велика кількість студентських організацій, а також проектів, у яких студенти беруть активну участь, мають змогу проявити свій творчий потенціал та реалізувати себе.

Петро Кралюк: «Луцьке Євангеліє: контексти»

13 лютого 2013

Нещодавно різні українські мас-медіа озвучили таку новину: мовляв, митрополит Луцький і Волинський УПЦ Московського патріархату Нифонт передав Президенту Росії Володимиру Путіну примірник факсимільного видання Луцького Євангелія XIV ст. Говорилося й про те, що Луцьке Євангеліє вийшло чималим накладом — 1000 примірників. І що в цьому виданні збережені розмір текстів та прикрас, усі сторінки відтворено в оригінальному вигляді, кольорі та об’ємі. Відтворено також маргіналії. При цьому видавці використовували спеціальний папір, що імітує пергамент. Словом, видання дороге й непросте. Іноді зверталася увага на те, що рукопис Євангелія зараз знаходиться в Москві, в Російській державній бібліотеці (зібрання М. Румянцева). Нічого дивного в цьому немає. Хіба зараз мало культурних цінностей України опинилося за її межами — особливо в Росії? Говорилося також, що Луцьке Євангеліє — одна з найдавніших українських книг, збережених до наших днів. І навіть — що вона є предтечею Пересопницького Євангелія. А замовниками цих книг могли бути представники одного князівського роду — Острозьких.

Боюсь, багатьом читачам і слухачам ця інформація небагато говорить. Радше, викликає низку запитань: а що це за митрополит Нифонт, чому він дарує Луцьке Євангеліє Путіну, і, зрештою, що це за книга, яка її цінність. Спробуємо в цьому розібратися. Тим паче, що в цій події, наче в краплі води, відобразилося чимало проблем — як конфесійних, політичних, так і культурних.

Конфесійно-політичний контекст

Те, що в нинішній Україні конфесійне життя тісно пов’язане з політичним, пояснювати не треба. Часто в нас пастирі переймаються справами не тільки духовними, а й політичними. А особливо активні в цьому плані батюшки т.зв. «канонічної» церкви Московського патріархату. Та не будемо про «високі» політичні матерії. Звернемося до конкретики.

Якщо на сході і навіть у центрі України Московський патріархат має сильні позиції, то цього не скажеш про Захід. Проблемними для нього є Галичина, Буковина, Закарпаття й Волинь. На Волині, яка начебто належить до «православної канонічної території», потужно представлена Українська Православна Церква Київського патріархату. Так, у Луцьку, обласному центрі Волинської області, кафедральний Троїцький собор, що є окрасою міста, знаходиться в руках Київського патріархату. Звісно, з цим не думає миритися Московський патріархат. Тому на цей регіон звернута особлива увага Москви, звідки йдуть чималі грошові «вливання», аби підтримати «канонічну» церкву у краї Волинському. Навіть Володимир Путін (!), розщедрився, виділивши чималу суму грошей для будівництва «альтернативного» кафедрального собору в Луцьку, що буде належати Московському патріархату. На знак подяки за цей щедрий дар владика Нифонт і подарував Президенту Росії Луцьке Євангеліє.

Жест цілком пристойний у відносинах між приватними особами. Але ж у цьому випадку йдеться не про приватних осіб...

Хто такий Путін — знають усі. А хто такий владика Нифонт? Думаю, для багатьох він персона малознана.

Особисто я з великою повагою ставлюся до нього. Як на мене, це один з найосвіченіших ієрархів Московського патріархату в Україні. До того ж людина не позбавлена дару харизматичності. Людина непростої долі, яка сама зуміла «вибитися в люди» й зайняти високе становище в церковній ієрархії. Правда, щодо останнього, то тут йому допомогла... (як не парадоксально!) незалежність України й створення Київського патріархату. Для Московського патріархату на Волині потрібен був справді дієвий, освічений церковний ієрарх, до того ж такий, який би мав широкий кругозір і міг завойовувати симпатії людей. Для цього Нифонт надавався якнайкраще. А ще він був місцевим, із волинського Полісся.

Те, що Нифонт бере в росіян гроші для церковних потреб, його справа. Для нього це, певно, нормально. Для багатьох вірян Московського патріархату — теж. Ось тільки, чи всі українці міркують так, як вони?

Українські культурні цінності — за кордоном

І все ж подякуймо владиці Нифонту, що він видав Луцьке Євангеліє. До речі, це свідчить про його культурність. Більшість церковних ієрархів в Україні (різних конфесій!) релігійно-культурними проблемами особливо не переймаються. Ви можете назвати якісь помітні релігійно-культурні проекти, реалізовані нашими церквами за останні роки? На пальцях їх можна перелічити. Хоча, здавалось, тут непочатий край роботи.

Правда, для реалізації цих проектів є певні труднощі зовнішнього характеру. Багато церковних святинь України зараз знаходяться за її межами, зокрема в Росії. І дістатися до них не так то й легко. А якщо їх дають у користування, то переважно «своїм», в т.ч. духовенству Московського патріархату.

Нифонт та його представники зуміли отримати доступ до Луцького Євангелія та скопіювати його. Не думаю, що це було легко.

Але давайте задумаємося, чому так багато культурних цінностей України за її межами? І чому їх так мало в самій Україні?

Передусім через те, що тривалий час українські землі входили до складу різних імперських держав. Керівництво цих держав здійснювало цілеспрямовану культурну політику, коли варті уваги артефакти культури вивозилися в імперські центри. Особливо це стосувалося Росії. Вона «викачувала» з України не лише культурні надбання, а й талановитих людей, які змушені були реалізовувати себе в Петербурзі чи Москві. Більше того, Росія проводила зачистку культурних цінностей в Україні. Не раз і не два в нас (при дивних обставинах!) горіли бібліотеки, нищились старовинні книги, ікони, архітектурні споруди тощо. Тобто було завдання перетворити Україну в культурну пустку, яка би блідла на фоні імперських центрів.

Звісно, вивезені культурні цінності не повернеш. Але чи багато в нас робиться для того, щоб в Україні були хоча б електронні копії тих культурних цінностей, які є за кордоном? На жаль, тут немає чим похвалитися. Тому повернення закордонних культурних цінностей — це справа ентузіастів. Принаймні таких, як владика Нифонт.

Луцьке Євангеліє — свідчення високої культури середньовічної Волині

Коли, де і ким було написане Луцьке Євангеліє, ми нічого конкретного сказати не можемо. У книзі не було чи не залишилося записів, де би про це говорилося. Проте збереглися покрайні записи (маргіналії), які дещо можуть розповісти. Із них випливає, що Євангеліє належало Спаському монастирю в селі Красне. Останнє знаходилося поблизу Луцька (зараз це територія міста). Цей монастир тривалий час був у володіннях і під опікую князів Острозьких. У відомому «Заповіті» Гальшки Острозької (1579 р.) вказано, що вона, віддаючи частину коштів на Острозьку академію, водночас жертвує також «на монастир святого Спаса, недалеко Луцька, над рікою Стир». Село Красне якраз знаходилося на березі згаданої річки.

Правда, маргінальні записи в Луцькому Євангелії пов’язані не з князями Острозькими, а переважно з представниками шляхетського роду Кирдиєвичів, що осів на Волині. Кирдиєвичі мали татарське походження, однак, опинившись на Волині, прийняли християнство й адаптувалися до місцевих умов. В принципі, такі явища були не поодинокими. Тогочасний руський (фактично український) соціум та його культура була настільки потужними, що чужоземці (татари, литовці, поляки, італійці), попадаючи на Волинь, швидко приймали місцеві традиції й ставали «своїми».

Кирдиєвичі робили в Луцькому Євангелії записи про свої пожертви на користь Спаського монастиря. У той час існувала така практика: якщо хтось із землевласників хотів пожертвувати свої маєтності на користь храму чи монастиря, то робив відповідний запис у церковній книзі, яка використовувалася під час богослужіння. Перший дарчий запис у Луцькому Євангелії зроблений Порфирієм Кирдієвичем. Про останнього є згадка в одній із грамот, датованій 1366 р. Тобто цей жертводавець жив у середині XIV ст. Тому дослідники припускають, що Євангеліє було написане в цей період. Є у Євангелії й маргінальні записи, що відносяться до пізніших часів, зокрема до ХV ст.

Мовознавці відзначають, що в церковнослов’янському тексті Євангелія знайшли відображення фонетичні риси української мови. Це закономірно. Адже розмовна мова так чи інакше впливала на переписувачів і вони мимовільно адаптували текст до місцевого мовного середовища. Пізніше це бачимо в Пересопницькому Євангелії, а також інших волинських Євангеліях, які, на жаль, лишаються маловідомими.

Загалом же Луцьке Євангеліє потребує подальших досліджень — як істориків, так і філологів. Особливо цікавими є покрайні записи, які дають можливість хоча б частково відтворити історію Спаського монастиря.

Чи випадковою була поява Луцького Євангелія, а також численних середньовічних волинських Євангелій? Звичайно, ні. У період занепаду Київської Русі, а особливо після монгольської навали Волинь стає культурним центром руських (українських) земель. У ХІІІ ст. тут створюється літопис, який у літературі не зовсім вірно іменується Галицько-Волинським. Насправді, цей твір писався на Волині, а «галицькими» в ньому є лише деякі описані події, що відбувалися на Галичині. У цьому ж ХІІІ ст. на Волині правив князь-книжник Володимир Василькович. Він не лише замовляв переписувати книги й дарував їм церквам, а й сам їх переписував. Цього князя літописець іменував філософом. Його жінка, Ольга Романівна, теж належала до освічених людей. Під її керівництвом була укладена завершальна частина Галицько-Волинського літопису. Володимир Василькович, не маючи дітей, передав у 1287 р. Волинське князівство Мстиславу Даниловичу, який правив у Луцьку. Його вибір не був випадковим. На Волинське князівство були й інші претенденти. Але Мстислав Данилович імпонував Володимиру Васильковичу своєю поміркованістю, а також увагою до релігійно-культурних цінностей. Тобто в його особі він побачив хорошого наступника. І, певно, не помилився. Вважається, що саме за Мстислава Даниловича була створена Луцька єпархія, а Луцьк став помітним політичним і культурним центром Волині. Тому в той час з’являється така пам’ятка, як Луцьке Євангеліє.

Тогочасна культура Волині знаходилася на підйомі. Волинські іконописці працювали в Польщі, Московії. Ймовірно, з Волині походив Андрій Рубльов. З Волині був Петро Ратенський, відомий як іконописець, письменник і церковний ієрарх. Фактично він переніс осідок Київських митрополитів до Москви, посприявши піднесенню цього міста.

Символіка жесту. Замість епілогу

На завершення давайте повернемося до факту передачі митрополитом Нифонтом Путіну примірника Луцького Євангелія. Можна в цьому дійстві побачити вираження подяки — адже Президент Росії допоміг Нифонту будувати храм.

Але чи не має цей жест іншої, більш глибокої символіки? Чи не нагадав Нифонт Путіну своїм подарунком про те, що Московія, спинаючись на ноги у ХIV і сама ще не знаючи, хто вона — фінська, татарська чи слов’янська, черпала із джерел культури Волинського краю? І це відіграло не останню роль у становленні її слов’янської ідентичності.

Сподіваюся, владика Нифонт це розуміє.

Джерело: day.kiev.ua