Національний університет «Острозька академія» — наступник першого вищого навчального закладу східнослов’янських народів — Острозької слов’яно-греко-латинської академії. Сьогодні виш визнано одним із найпрестижніших вищих навчальних закладів України.

Університет

Національний університет «Острозька академія» має статус самоврядного (автономного) дослідницького національного вищого навчального закладу. В університеті функціонують наукові центри, лабораторії, спеціалізовані вчені ради із захисту кандидатських дисертацій.

Наука
Ресурси

Серед ресурсів, що надаються студентам, викладачам, працівникам та гостям університету наукова бібліотека, редакційно-видавничий відділ, відділ зв’язків з громадськістю, Центр вивчення спадщини Острозької академії, відділ працевлаштування, ресурсні центри, методичні кабінети.

В Національному університеті «Острозька академія» діє п'ять факультетів та Інститут права ім. І. Малиновського, студенти яких навчаються на шістнадцяти престижних спеціальностях.

Факультети
Корисне

При Острозькій академії створена велика кількість студентських організацій, а також проектів, у яких студенти беруть активну участь, мають змогу проявити свій творчий потенціал та реалізувати себе.

Незвичний орієнталізм Агатангела Кримського

15 січня 2013

Пропонуємо до вашої уваги статтю професора Острозької академії Петра Кралюка та наукового співробітника Михайла Якубовича, присвячену річниці з Дня народження українського історика, письменника Агатангела Кримського

Постать Агатангела Юхимовича Кримського (1871 — 1942) в сучасній Україні не є маловідомою. Щороку з’являється чимало публікацій, присвячених багатогранним аспектам його творчості, відбуваються конференції пам’яті вченого, захищаються дисертації. Знаковою була, наприклад, поява дослідження (хоча й незавершеного) Соломії Павличко «Націоналізм, сексуальність, орієнталізм: складний світ Агатангела Кримського» (Київ, 2000), де читачеві чи не вперше представили А. Кримського як особистість із геніальною вдачею, аж до хворобливості. Чимало добрих слів про українського генія сказано й цього ювілейного 140-го року від дня народження.

Утім, із прикрістю помічаємо ще одну, типово вітчизняну, традицію шанування наших культурних достойників. Якщо в північних сусідів, де Агатангел Юхимович розпочав свої перші наукові кроки, перевидано деякі праці вченого (зокрема, відому «Історію мусульманства», яку варто віднести до класики орієнталізму), то в нас, на жаль, справа поки обмежується виданням епістолярної спадщини (К., 2006) та ще деяких текстів формату наукових статей. Чимало праць А. Кримського лишаються невиданими, хоча вони могли б зацікавити читачів і в Україні, і за її межами.

Так, наприклад, лишається невиданою велика праця «Історія хозарів», в якій зібрано матеріали різними мовами, починаючи від давніх східних мов і закінчуючи мовами сучасними. Лише деякі фрагменти «Історії хозарів» побачили світ. Звісно, ця праця була б корисною дослідникам Київської Русі, адже Давньоруська держава в певному сенсі була продовженням Хозарського каганату. Не випадково ж митрополит Іларіон у своєму «Слові про закон і благодать» називає князя Володимира каганом.

Лишаються також неопублікованими деякі праці вченого з іраністики. Взагалі варто зазначити, що А. Кримського дуже цікавила іранська культура, а сам він знав не лише іранські мови, але навіть їхні діалекти. Фактично зазнаючи переслідувань у кінці 30-их рр. ХХ ст., вчений зайнявся дослідженням творчості великого фарсімовного поета Нізамі Гянджеві. За життя вченого ця його праця так і не була опублікована. Лише в 1981 р. її видали в Баку під назвою «Низами и его современники». Однак вона практично невідома в Україні. Неопубліковані також роботи А. Кримського з історії літератур тюркських народів (башкирів, казахів).

Загалом твори дослідника відомі тільки вузьким колам науковців — навіть попри те, що чимало праць Агатангела Юхимовича були зорієнтовані на широкий загал. Наприклад, збірка «Пальмове гілля» (востаннє перевидана 1972 р.) містить величезний «зріз» східної культури, відкриваючи екзотичні літературні перлини через вишукану українську мову перекладача. Утім, східна поезія (та, зрештою, і проза) традиційно читається нами через посередництво «братніх» мов, а нечисленні українські переклади одразу стають бібліографічною рідкістю.

Є в постаті А.Кримського як видатного літератора особливість, яку не може оминути жоден дослідник — національне самовизначення дослідника. Редактори сучасних російських перевидань сходознавчих творів ученого відзначають, що «человек, в котором славянской крови, вероятно, не было ни капли, А.Е.Крымский... осознал себя как украинца и позднее фиксировал это в документах». Навіть у сучасних арабомовних біографічних довідниках, зазвичай скупих на згадку про наших вчених, А.Кримського позначають як «аль-мусташрік аль-украні» («український сходознавець»).

Утім, свою власну етнічну історію сам А. Кримський пов’язував, передусім, зі слов’янами: «Крымские уже более двухсот лет не мусульмане, и за эти двести лет кровь их до такой степени растворялась белорусскими, северно-малорусскими и другими примесями, что не только по моему национальному самосознанию, но даже по физическому, антропологическому типу нет оснований причислять меня к татарам». Сам А. Кримський у листах до своїх знайомих і приятелів (Б. Грінченка, І. Франка, О. Огоновського) зазначав, що етнічно він не є українцем, однак українство вросло в нього «без його відома», більше того — він українофіл.

Слід згадати, що кілька років свого дитинства (з 1881 до 1884 року, тобто з 10 до 13 років) майбутній вчений провів у містечку Острозі, де, за його власними свідченнями, активно читав різні книжки, і, що цілком вірогідно, міг познайомитись із татарською та мусульманською культурою (до почату ХХ століття в Острозі існувала мусульманська громада й діяла мечеть). Можливо, тут і з’явилася та любов до Сходу, яку Кримський проніс через усі роки свого життя.

Зрештою, більшість дослідників «чужого», до яких належав А.Кримський як сходознавець, зазвичай формується на межі декількох культурних пластів. Ісламський Схід, одне з головних зацікавлень вченого, постає в його працях як надзвичайно багате, складне, неоднозначне й виняткове явище в історії людства. Мабуть, саме тому науковець досить критично оцінював сучасні йому праці європейських сходознавців, закидаючи їхнім авторам надмірну політизацію історії Близького Сходу та ігнорування власне мусульманської культури. Наприклад, про відому «Історію ісламу» німецького історика А. Мюллера А. Кримський писав так: «[это] есть преимущественно лишь внешняя, лишь политическая история мусульманских народов». Недаремно свою власну фундаментальну «Історію Персії» Кримський називає «Історія Персії, її літератури й дервішської теософії» (Москва, 1903), наче засвідчуючи цим, що історію мусульманського світу не можна розглядати окремо від власне духовних явищ (однією з перших дослідницьких тем майбутнього вченого була саме арабська філософська традиція, зокрема твори аль-Фарабі). Цікаво, що, наводячи в одному з томів цієї праці бібліографію перекладів перського поета Сааді, А. Кримський згадує й свої українські видруки його поезій, видані у Львові ще 1894 року.

Майстерність Кримського як перекладача добре помітна в порівняннях особливостей перекладених ним фрагментів Корану з літературною обробкою поетичних текстів. Якщо багатство стилю й художніх засобів у перекладах Сааді, Джалал ад-Діна ар-Румі, Абу Аля аль-Мааррі чи інших східних поетів вражає своєю довершеністю, то в перекладах святого письма ісламу бачимо холодну стриманість і майже буквальну відданість оригіналу: «Господа своего возвеличь, одежды свои — вычисти, от скверны убеги... ради Господа своего — терпи». Учений зберігає оригінальний порядок слів, позначаючи логічним наголосом кінцівку кожного речення й намагаючись відобразити особливості коранічного стилю, що й у наш час вдається далеко не кожному перекладачеві. Фундаментальному дослідженню ранніх, т.зв. «мекканських» сур Корану А. Кримський присвятив окрему працю («Лекції по Корану», 1902). Примітний той факт, що дослідник активно використовував надбання автохтонної мусульманської екзегетики (араб. «тафсір»), яку переважна більшість його сучасників-сходознавців вивчала досить поверхнево.

А. Кримський запропонував досить цікаву класифікацію арабської літератури, будучи фактично першим дослідником на теренах Російської імперії, який спробував охопити цю традицію східного письменництва в усій її цілісності. Учений пропонує поділ на п’ять відповідних періодів, з яким погодяться й сучасні науковці: «чисто арабський», під час якого, як до, так і після приходу ісламу, активно розвивалася поезія; «загальномусульманський класичний», який припав на перші століття правління Аббасидів (750 — 1258) та позначився посиленням перських, грецьких та сирійських впливів; «посткласичний», пов’язаний із еклетизмом; «занепаду» та, нарешті, відродження «під впливом європейців». Чимало оцінок, даних А. Кримським класичній арабській літературі (значна взаємодія із філософською та релігійною проблематикою, залежність від деяких політичних тенденцій, глибокий містицизм і символізм, особливо в перській культурі) не втратили актуальності й досі.

Подібними актуальними оцінками можна вважати й досить амбівалентні підходи Агатангела Юхимовича до ролі тюркських етносів у історії Близького Сходу, зокрема політичної сучасності Османської імперії. В «Історії мусульманства» А. Кримський висловлює думку про те, що «в силу многих исторических, экономических, климатических, бытовых и пр. причин тюркская раса не развила большой способности к отвлеченному мышлению и не успела переработать свою умственною недаровитость в даровитость... Они мало двигаются вперед по пути прогресса и обнаруживают узкий, обыкновенно наступательный религиозный фанатизм». Проблема, на думку А. Кримського, полягає не в ісламі як такому, а конкретно в існуванні Османської держави: «каждый искренний турецкий патриот обязан, подобно ветхозаветному Иеремии, молить Бога о крушении своего мусульманскоого Сиона, т. е. Исламбула». Прогнози видатного сходознавця, незважаючи на їхній суперечливий характер, збулися: після краху халіфатського режиму в 1924 році Туреччина вийшла на новий етап своєї історії. Свій внесок у побудову нової турецької ідентичності зробив і А. Кримський: за часів Ататюрка почав видаватися журнал «Belleten», дописувачі-науковці якого використовували працю А. Кримського «Історія Туреччини» (Київ, 1924), одне з найбільш відомих османістичних досліджень тих часів.

Водночас ідеалізоване й критичне, пристрасне й виважене захоплення близькосхідною культурою А. Кримський проніс через усе життя. У своїх пізніх поезіях він неодноразово згадував країни, де минуло два роки його наукової й творчої праці:

Бачу я сни із чудового Сходу,

Навіч я бачу ту райську природу...

Сіріє! В твій зачарований світ

Хай понесеться од мене привіт...

Утім, не варто шукати в цих і багатьох інших поезіях А.Кримського звичайного романтизму. Як свідчать його праці, частина з яких у нас досі належно не поцінована, дослідник сповідував світоглядні позиції, відмінні від ідеалів тогочасних орієнталістів. Власне, науковець ніколи й не належав до «класичного» орієнталізму (як ідеологічної позиції), адже, навіть будучи прекрасно обізнаним із науковим доробком західних колег, віддавав перевагу власному витлумаченню оригінальних культурних текстів, чому сприяло його досконале володіння фактично всіма головними близькосхідними мовами. Кримський сприймав мусульманський світ як надзвичайно багатий історичний простір, негаразди якого викликані не специфікою духовних явищ, а, передусім, невдалими теоріями політичного й релігійного лідерства, тобто чисто «мирськими» факторами. В умовах сьогодення, коли боротьба Сходу й Заходу знову стала цариною протистояння ідеологем, цей підхід актуальний як ніколи.