Національний університет «Острозька академія» — наступник першого вищого навчального закладу східнослов’янських народів — Острозької слов’яно-греко-латинської академії. Сьогодні виш визнано одним із найпрестижніших вищих навчальних закладів України.

Університет

Національний університет «Острозька академія» має статус самоврядного (автономного) дослідницького національного вищого навчального закладу. В університеті функціонують наукові центри, лабораторії, спеціалізовані вчені ради із захисту кандидатських дисертацій.

Наука
Ресурси

Серед ресурсів, що надаються студентам, викладачам, працівникам та гостям університету наукова бібліотека, редакційно-видавничий відділ, відділ зв’язків з громадськістю, Центр вивчення спадщини Острозької академії, відділ працевлаштування, ресурсні центри, методичні кабінети.

В Національному університеті «Острозька академія» діє п'ять факультетів та Інститут права ім. І. Малиновського, студенти яких навчаються на шістнадцяти престижних спеціальностях.

Факультети
Корисне

При Острозькій академії створена велика кількість студентських організацій, а також проектів, у яких студенти беруть активну участь, мають змогу проявити свій творчий потенціал та реалізувати себе.

Петро Кралюк візьме участь у засіданні «Елітарної світлиці»

04 грудня 2012

У Київському міському будинку вчителя 5 грудня за сприяння Українського міжнародного комітету з питань науки та культури при Національній академії наук України відбудеться засідання «Елітарної світлиці» на тему: «Україна — Росія — Польща»

У засіданні бере участь Петро Михайлович Кралюк — доктор філософських наук, професор, проректор з навчально-наукової роботи Національного університету «Острозька академія».

Вестиме засідання академік НАН України Ярослав Яцків.

Пропонуємо вашій увазі доповідь Петра Кралюка

Україна — Польща — Росія

Історію Балто-Чорноморського регіону, який значною мірою визначав долю Центрально-Східної Європи, ми сприймали та продовжуємо сприймати з позиції «чужого бачення». Це може бути позиція євроцентризму, коли цей величезний територіальний простір трактується як «неповноцінна Європа»: мовляв, основні європейські події відбувалися на Заході, тут творилася висока культура, а в Центрально-Східній Європі був лише відгомін.

Однак у нас має поширення інша візія Балто-Чорноморського регіону. Її можна назвати російськоцентричною. Вона розглядає цей регіон як російську сферу впливу, починаючи ще з давньоруських часів. При такому баченні Україна — це пізнє утворення XIV-XVІ ст. (а то й історичне непорозуміння, породжене чи то австрійською, чи німецькою інтригою). При такому підході Україна — лише околиця великого «російського світу» («русского міра»). На жаль, саме таке бачення у відвертій чи прихованій формі в нас переважає.

Ми так і не спромоглися виробити своє бачення розвитку Балто-Чорноморського регіону, свого місця в ньому та й загалом у світових процесах. Візьму на себе сміливість запропонувати таке бачення.

Отже, Балто-Чорноморський регіон — значний терен, який, з одного боку, «впирається» в «справжню Європу», що колись входила до складу Священної Римської імперії й намагалася перебрати культурні надбання античного Риму, а, з другого боку, «закриває» Європу від «нецивілізованого Сходу». Знаходиться цей регіон між двома «внутрішніми» морями — Балтійським та Чорним, на берегах яких творилися потужні цивілізаційні осередки.

Історію цього регіону послідовно визначали держави імперського типу, які приходили на зміну одна одній. Це — Русь (Україна), Польща (Річ Посполита) й Російська імперія, яка пізніше трансформувалась у Радянський Союз. Тому є сенс говорити, що доля Балто-Чорноморського регіону залежала від взаємодії трьох народів, які були гегемонами в цих державах.

Вперше «політичне окультурення» Балто-Чорноморського простору здійснили українці, точніше їхні предки, створивши державу Русь із центром у Києві. На основі доступних нам джерел можемо зробити наступні висновки щодо цього утворення.

По-перше, геополітичною віссю Русі був шлях «із варяг у греки», який поєднував Скандинавію з Візантією. На цьому шляху знаходилися два основні центри Русі — Київ та Новгород.

По-друге, Русь, охоплюючи Балто-Чорноморський регіон, була поліетнічною державою. До її складу входили слов’янські, литовські й фінські племена.

По-третє, незважаючи на поліетнічність Руської держави, домінуючим етносом була «Русь», представники якої проживали на півдні, в межах нинішньої української етнічної території.

Микола Костомаров у роботі «Дві руські народності» запропонував найбільш адекватний опис слов’янського етнічного сегменту Русі. Він говорив, що найдавнішою і базовою народністю цієї держави була південноруська, власне українська, народність. До дещо молодших належала білоруська. Молодою народністю, яка відбрунькувалася від південноруської, стала новгородська. М. Костомаров спеціально проводив польові дослідження на території Новгородської землі й показав, що навіть у ХІХ ст. жителі цього краю за мовою і за побутовою культурою були ближчі до українців, ніж до росіян. Інша річ, що в результаті приєднання Новгороду до Московії в 70-их рр. ХV ст. місцева еліта була фізично винищена, а до новгородців загалом була застосована політика етноциду. Але, незважаючи на це, жителі цього краю навіть у ХІХ ст. зберігали в своїй культурі «український слід».

Провідною верствою новостворюваного етносу стали представники української політичної еліти. І якщо в «справжній Русі» допускався певний демократизм, існував вічовий устрій, що забезпечував діалог між владою і низами, то інша ситуація склалася в північно-східних землях. Для руських (українських) князів це була чужа (іноплемінна) територія, де не було перспектив для діалогу між верхами й низами (тим більше, що між ними існував значний мовний бар’єр). Влада тут насаджувалася силою. І саме цей насильницький елемент у владі став важливим моментом російської ментальності. До того ж він був суттєво підсилений у період існування Золотої Орди.

Російський народ, що виник у результаті своєрідного синтезу руської князівської еліти та фінських етнічних елементів (пізніше до них додалися ще татарські) прийняв руську (давньоукраїнську) елітарну культуру, її мову. Помітну роль у «русифікації» цього етносу відіграла православна церква. Прикметно, що жителів села в росіян переважно іменували «крестьянами», тобто людьми, що прийняли християнство. З самого початку існування російського народу спостерігалася значна відірваність елітарної культури від культури народної. На цей момент не раз звертали увагу мислителі.

Вважається, що Русь як державний організм проіснувала до середини ХІІІ ст., коли була завойована монголо-татарами (сам цей термін не зовсім коректний, але оскільки він ввійшов у літературу і набув певного значення, то будемо його використовувати). Насправді, говорити, що монголо-татарська навала стала кінцем Русі — неправильно. Конгломерат руських князівств, які й політично, і культурно були пов’язані між собою, продовжував зберігатися. Завойовані переважно були руські північно-східні князівства, на теренах яких формувалася російська народність. Правда, монголо-татари в 1240 р. взяли Київ, під їхнім контролем деякий час знаходилися землі Чернігівщини, Київщини, Поділля. Але після битви на Синіх Водах (1362) етнічні українські землі були звільнені від монголо-татар. З того часу починається занепад руської столиці. Однак значна частина українських етнічних територій продовжувала лишатися самостійною, вступаючи в певні домовленості із Золотою Ордою. Те саме стосувалося Новгорода та білоруських земель. Агонія руської цивілізації тривала ще близько ста років. На її уламках виникла держава, яка в літературі іменується Галицько-Волинське князівством. Її правителі намагалися контролювати Балто-Чорноморський простір. Межі цієї держави поширювалися не лише на Волинь та Галичину. На півдні її територія охоплювала Буковину й нинішню Молдову, доходячи до Чорного моря. На півночі простягалася до Підляшшя, а галицько-волинські князі намагалися поширити свої терени на білоруські й литовські землі. Але в середині ХIV ст. Галицько-Волинське князівство припинило своє існування під натиском Польського королівства, яке хотіло контролювати Балто-Чорноморський простір і в певному сенсі стало альтернативою цій державі. Падіння Галицько-Волинського князівства стало завершенням існування руської цивілізації, створеної переважно русинами-українцями та новгородцями.

Падіння Русі, руської цивілізації було й падінням русько-українського етносу, який мусив зійти з великої політичної арени, «замкнутися в собі». Він для імперських держав, за словами Івана Франка, став «тяглом у поїздах їх бистроїздних» (поема «Мойсей»). Передусім це стосується Польщі та Росії, котрі з часом почали контролювати Балто-Чорноморський регіон. Саме в цьому контексті варто осмислювати взаємодію українського етносу з поляками та росіянами.

Що відбулося в середині ХІV ст.? Прямий спадкоємець Русі, Галицько-Волинське князівство, було розділене двома державами — Королівством польським та Великим князівством Литовським. У той же час польський король Казимир Великий відмовився від слов’янських земель на Заході (Сілезії, Лужиці) і зосередився на завоюванні східних, руських земель (показово, що завойовані поляками землі Галичини іменувалися Руським воєводством). До речі, кирило-мефодіївські братчики у своєму програмовому документі «Книга битія українського народу» звинувачували поляків у тому, що вони віддали на поталу німцям західних слов’ян.

Завоювавши Галичину, Польське королівство ставало Балто-Чорноморською державою, через яку Дністром та Віслою здійснювалася торгівля між Балтикою та Причорномор’ям. Поряд з Польщею, з’являється ще один претендент, який бажав контролювати Балто-Чорноморський простір, — Велике князівство Литовське. Однак між цими державами уже в 1385 р. була укладена Кревська династична унія, а в 1569 р. — Люблінська державна унія. У результаті останньої була створена федеративна держава (Річ Посполита) з автономними частинами — Королівством Польським та Великим князівством Литовським. При цьому основні українські території ввійшли до складу Корони Польської.

Річ Посполита проіснувала до кінця ХVIII ст. Домінуючим у цій державі був польський елемент, який підпорядкував собі інші етнічні елементи, в т.ч. русько-український. Український етнос ніби став «обезголовленим». На цей факт звернув увагу Мелетій Смотрицький ще в 1610 р., написавши знаменитий полемічний твір «Тренос».

Наслідком «обезголовлення» українського етносу стала Хмельниччина, в результаті якої на місці старої еліти з’явилася нова козацька еліта, сформована як з простолюддя (козаків та покозачених селян і міщан), так частково з шляхетських елементів, що не встигли полонізуватися.

Хмельниччина мала ще один наслідок — вона започаткувала виведення українського етносу зі сфери впливу Речі Посполитої та прилучення до Московії. Остання формувалася не тільки як наступниця Русі, але і як спадкоємниця Золотої Орди. Експансія Московії з кінця XV — у XVI ст. здійснювалася не стільки в західному, скільки в східному напрямку.

Московія, яка з часом почала іменуватися Росією, могла б перетворитися в азіатську державу. ...Якби не Хмельниччина.

Остання поклала початок інкорпорації українських земель до складу Московської держави. У другій половині XVII ст. Лівобережжя України, а також Київ опинилися в складі Московії. Таким чином, почалося витіснення Речі Посполитої з Балто-Чорноморського простору. Однак Україна для Московії стала не лише територіальним, людським та економічним ресурсом. Вона перетворилася у важливий чинник слов’янізації й «русифікації» Московії. У 1674 р. вперше побачив світ написаний українськими інтелектуалами історичний твір «Синопсис». До ХІХ ст. «Синопсис» був офіційним підручником історії в Московії-Росії, заклавши схему російської історії, яка використовується й нині. Автори «Синопсиса» розглядали Московію як законного наступника Русі, московські ж князі трактувалися як спадкоємці князів київських, а приєднання до Московії українських земель подавалося як відновлення колишньої єдності руських земель. Тодішнім українцям (козацькій верхівці, духовенству, релігійно-культурним діячам) важливо було довести свою «єдинокровність» із московітами. Це відкривало їм можливості для успішної кар’єри в Московському царстві. Остаточна переорієнтація Московії на Захід відбулася за часів Петра І. Сталося ж знову це не без впливу українців. Велику роль тут відіграв гетьман Іван Мазепа, який посприяв утвердженню цього царя на престолі, тривалий час належав до його найближчих соратників та дорадників. Як відомо, І. Мазепа отримав вишкіл при дворі польського короля Яна-Казимира, був людиною європейської культури. Чи не він підказав Петру І зосередитись на завоюванні Балто-Чорноморського простору, який займала Річ Посполита?

XVIII ст. — це час становлення Росії як Балто-Чорноморської держави. Їй вдається забрати балтійські землі у Швеції, утвердитися в Північному Причорномор’ї, розгромивши при цьому Запорізьку Січ і підпорядкувавши Кримське ханство. Врешті, Росія сприяє розбору земель Речі Посполитої, забравши собі їх левову частку — Білорусь, Литву, Правобережну Україну, Великопольщу.

На початку ХІХ ст. Росія — «класична» Балто-Чорноморська держава, яка паралельно з цим здійснює експансію в східному напрямку, колонізуючи території Сибіру, Казахстану, Середньої Азії та Закавказзя. Русини-українці та поляки, які в попередні часи панували на Балто-Чорноморському просторі, в основній своїй масі опинилися в складі Російської імперії. Якщо польська еліта намагалася чинити цьому опір, сподіваючись на відновлення своєї держави «від моря до моря», то недоформована українська козацька еліта, не чинячи особливої протидії, пішла на службу до Російської імперії, в черговий раз «обезголовивши» український етнос.

Можна говорити, що на ХІХ ст. сформувалися певні психотипи українців, поляків та росіян. Незважаючи на трансформації, ці психотипи продовжують зберігатися. Їх непогано окреслив М. Костомаров у роботі «Дві руські народності». Зокрема, цей автор вказував, що для росіян (великоросів) притаманна общинність, спільне володіння землею. Водночас росіяни шанують владу — починаючи від свого «баріна» й закінчуючи царем. Влада для них є сакралізованою. Інакше в українців, які не виявляють такої пошани до влади, прагнуть бути вільними; для них притаманна не общинність, а індивідуалізм. При цьому за своїм менталітетом українці набагато ближчі до поляків.

Правда, відштовхуючись від цих спостережень, М. Костомаров робив дещо «дивні» висновки. На його думку, українці й росіяни, незважаючи на великі відмінності, можуть взаємодоповнювати один одного; у той час, як українці й поляки, хоча і є близькими, однак «розділені безоднею» — перші є демократами, другі — аристократами.

Цей автор також звернув увагу на те, що українці постійно втрачають свої елітарні верстви. Тобто безелітарність українців М. Костомаров трактував як «долю», забуваючи, що в давньоруські часи українці мали свою еліту і «не губили» її. Роблячи висновок про безелітарність українців, письменник підштовхував до думки, що вони мали б служити «матеріалом» (хай навіть дуже цінним) для росіян.

Однак не все було так безнадійно. Навіть у непростих умовах царської Росії другої половини ХІХ — початку ХХ ст.ст., коли український рух зазнав гонінь, українці не лише втрачали свої елітарні верстви, а й висували зі свого середовища провідників (Михайло Драгоманов, Олена Пчілка, Євген Чикаленко та інші). Більше того — українцям вдалося українізувати деяких представників польської еліти (Володимир Антонович, Тадей Рильський, В’ячеслав Липинський тощо). Взагалі явище українізації представників польської еліти є дуже цікаве, проте, на жаль, так і не знайшло в нашій літературі належного осмислення. Це явище в певному сенсі засвідчило ментальну близькість українців та поляків. Чогось подібного щодо росіян ми сказати не можемо — представники їхньої еліти практично не українізувалися. Чи не єдиним винятком стала Марія Вілінська (Марко Вовчок), та і то її українізація була далеко «не повною».

Революції 1917 р. (Лютнева і Жовтнева) поклали край існуванню Російської імперії, створеної за часів Петра І. І якщо в Російській імперії, де провідну роль відігравав Балто-Чорноморський простір, домінувала прозахідна тенденція, то революції 1917 р. і громадянська війна призвели до перемоги консерваторів, «Московської Русі» (правда, під гаслами «прогресивної» комуністичної ідеології). Показово, що в більшовицькій Росії відбулося перенесення столиці — із західного Петрограда (колишнього Петербургу) до східної Москви.

У 1918-1920 рр. Росія могла би втратити контроль над Балто-Чорноморським регіоном і перетворитися в переважно азійську державу. Від неї відійшла Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Білорусь, Україна, Закавказзя. Однак молоді держави, що виникли на теренах цього простору не знайшли ефективних механізмів взаємодії між собою. Більше того, між ними виникли військові конфлікти, війни за суміжні території.

Друга світова війна помітно змінила геополітичну ситуацію в Європі на користь Росії (Радянського Союзу). Завдячуючи цій війні росіянам вдалося не лише повернути своє панування в Балто-Чорноморському регіоні, а й взяти під свій контроль країни центральноєвропейські країни.

Перебудова, розпад Радянського Союзу ніби повернули ситуацію до 1918-1920 рр. Росія втратила й Центральну Європу, і більшу частину Балто-Чорноморського регіону. На теренах останнього з’явилися нові геополітичні гравці — країни Прибалтики, Білорусь, Україна, Грузія. І знову ці держави й Польща не знайшли механізмів ефективної взаємодії. Хоча треба віддати належне польській політичній еліті, вона позитивно (навіть з ентузіазмом) поставилася до відродженої України. Звісно, в цьому був певний прагматичний підхід, адже поляки вважали (і не безпідставно), що суверенна Україна може стати для них заборолом проти російської експансії.

Однак на сьогоднішній день «маятник хитнувся в інший бік» — маємо ніби повторення ситуації 1920-1921 рр., коли Росія намагається відновити свій контроль над Балто-Чорноморським регіоном. Останній не втратив для неї геополітичної привабливості. Для Росії це важливий транспортний коридор, «вихід у Європу». Контроль над цим регіоном, з одного боку, робить Росію «причетною до Європи», з іншого — дає їй віднайти «близький по духу», слов’янський етнічний «матеріал», який допомагає протистояти «демографічній експансії» Азії та зберігати своє слов’янське обличчя.

Спробуємо окреслити кількома штрихами те, що маємо на сьогоднішній день у цьому регіоні і яке місце тут України. Польща й країни Прибалтики вступили в НАТО і Євросоюз. Вони сподіваються, що це стане їм обороною від російської експансії. Тому ці країни демонструють втрату інтересу до Білорусії та України. І якщо польська політична еліта ще недавно демонструвала помітну зацікавленість Україною, то сьогодні вже неозброєним оком помітне похолодання. Ці дві близькі гілки одного дерева, за словами М. Костомарова, вкотре збираються розійтися, тим самим даючи Росії можливість взяти під контроль Балто-Чорноморський простір.

У свою чергу Росія відновлює експансію в західному напрямку, націлившись на цей простір. Звісно, вона не використовує військову силу (зараз це робити, тим більше біля кордонів «справжньої Європи», небезпечно). Зате вона користається економічними важелями, завойовує інформаційний простір, утверджує свої церковні й культурні структури, творячи «русскій мір». І все це супроводжується відвертим політичним тиском. Така економічна, інформаційна, культурна окупація в сучасних умовах є приблизно тим самим, що в недавні часи окупація воєнна.

На жаль, подібна перспектива видається достатньо реальною. Принаймні для цього існує низка причин. По-перше, на даний час для країн Європи (Євросоюзу) Україна не видається чимось цінним, вона не є тереном, за який особливо треба боротися. Навіть наш «європейський адвокат», Польща, як уже зазначалося, демонструє певне охолодження до України. У такій ситуації остання ніби «віддається» Росії. По-друге, українська економіка залежить від Росії. По-третє, за останні роки Україна фактично здала свій інформаційний простір північному сусіду. У культурному плані українці (принаймні їхня більшість) і далі лишаються в полі російської культури. І, по-четверте (можливо, це найголовніше) Україна в роки свого незалежного існування так і не спромоглася виростити свідому політичну й культурну еліту, яка могла б конкурувати з росіянами. Ту еліту, яку маємо (в основній своїй масі), радше, можемо назвати малоросійською, а не українською.

Правда, є чинники, які стримували й стримують експансію росіян. По-перше, за останні двадцять років у нас виросло нове покоління, яке не знало радянської дійсності і для якого незалежність держави все таки є цінністю. Сумнівно, що ці люди, які є чи не найбільш активними, легко сприймуть російську окупацію. По-друге, все-таки в Україні переважають настрої євроінтеграції, а не настрої інтеграції з Росією. По-третє, незважаючи на залежність нашої економіки від Росії, вона все-таки має сильний європейський вектор. Це й дає можливість Україні балансувати між Росією та Європою. По-четверте, в Україні зберігаються потужні політичні, громадські, релігійні, інформаційні та культурні структури, які зорієнтовані не на Росію, а на Захід.

Якою буде наша подальша доля, чи станемо ми сегментом Балто-Чорноморського простору, контрольованого Росією, чи все-таки зможемо вийти з-під її впливу, створивши «новий» Балто-Чорноморський простір із Євросоюзом, залежить від багатьох чинників. Але чи не найголовнішими чинниками є те, наскільки Росія здатна здійснювати свою експансію на українські землі і наскільки ми будемо готові протистояти цій експансії.

Петро Кралюк