Національний університет «Острозька академія» — наступник першого вищого навчального закладу східнослов’янських народів — Острозької слов’яно-греко-латинської академії. Сьогодні виш визнано одним із найпрестижніших вищих навчальних закладів України.

Університет

Національний університет «Острозька академія» має статус самоврядного (автономного) дослідницького національного вищого навчального закладу. В університеті функціонують наукові центри, лабораторії, спеціалізовані вчені ради із захисту кандидатських дисертацій.

Наука
Ресурси

Серед ресурсів, що надаються студентам, викладачам, працівникам та гостям університету наукова бібліотека, редакційно-видавничий відділ, відділ зв’язків з громадськістю, Центр вивчення спадщини Острозької академії, відділ працевлаштування, ресурсні центри, методичні кабінети.

В Національному університеті «Острозька академія» діє п'ять факультетів та Інститут права ім. І. Малиновського, студенти яких навчаються на шістнадцяти престижних спеціальностях.

Факультети
Корисне

При Острозькій академії створена велика кількість студентських організацій, а також проектів, у яких студенти беруть активну участь, мають змогу проявити свій творчий потенціал та реалізувати себе.

Петро Кралюк про специфіку української філософії

15 листопада 2012

Сьогодні — Всесвітній день філософії за регламентом ЮНЕСКО. Про стан та особливості філософії в Україні розповідає професор Острозької академії Петро Кралюк.

— Коли ведемо мову про українську філософську традицію, виникає питання, в чому її специфіка, що відрізняє її від інших філософій?

Загалом можна погодитися з думкою Д.Чижевського, що «Кожна конкретна філософічна система є одночасно обмежений та частковий вияв абсолютної правди і вияв певного часового, національного, мистецького, наукового, релігійного і т. ін. пункту погляду. Кожна конкретна „філософія“, себто певна окрема філософічна система є певне усвідомлення абсолютно-цінних, непереходимих елементів певної національної культури, наукового світогляду, мистецького стилю, певної позитивної релігійности тощо, є піднесенням цих конкретних форм культури у сферу абсолютної правди».

«Переважно три моменти, — писав він, — характеризують особливості філософії даної національности — 1. форма вияву філософічних думок, 2. метода філософічного дослідження, 3. будова системи філософії, „архітектоніка“, зокрема становище і роля в системі тих або інших цінностей».

Правда, наведені міркування Д.Чижевського більше стосуються сучасних філософських традицій, які є переважно національними. У давні часи, коли ще не сформувалися новочасні нації й відповідні національні філософії, ситуація виглядала дещо інакше. Та все ж не можна заперечувати, що особливості світосприйняття етносу, представники якого виступали творцями філософських систем, накладали відбиток на ці системи.

Ведучи мову про розвиток філософської думки на наших землях, варто звернути увагу на ментальні особливості українського народу, на те, як ці особливості знаходили вияв на рівні філософському. Певним чином вони визначалися природним середовищем, в якому жив етнос.

На значення територіального чинника в формуванні етносу звертали увагу Ш.Монтеск’є в роботі «Про дух законів» (1748 р.), німецький етнограф Ф.Ратцель, російський історик В.Ключевський та ін. Про вплив території на етнос вів мову український історик М.Костомаров у праці «Дві руські народності» (1861 р.) Особливо на цьому акцентував увагу В.Липинський. «Як би не була розвинута техніка, — писав Л.Гумільов, — все необхідне для підтримки життя люди отримують з природи. Отже, вони входять у трофічний ланцюг як горішня, завершена ланка біоценозу заселеного ними регіону. А якщо так, то вони є елементами структурно-системних цілісностей, що включають в себе, поряд з людьми, доместикідів (домашніх тварин і культурні рослини), ландшафти, як перетворені людиною, так і не зачеплені, багатство надр, взаємовідносини з сусідами — або дружні, або ворожі, ту чи іншу динаміку соціального розвитку, а також те або інше поєднання мов (від однієї до кількох) і елементи матеріальної й духовної культури».

Отож, етнос мусив пристосовуватися до свого середовища, знаходити найбільш відповідні механізми взаємодії з ним. Ці механізми відіграють важливу роль у природному відборі. Виживають і продовжують себе в нащадках найкраще пристосовані до середовища особи, які є носіями певних ознак, у т.ч. й ментальних. Особливості пристосування до середовища визначають специфіку соціальної взаємодії між представниками етносу, а також їхнє відношення до інших народів. Усе це разом узяте формує в них особливості сприйняття навколишньої дійсності.

Протягом останніх трьох тисячоліть, історія яких зафіксована в писемній формі, на українських землях проживали представники різних народів. Ті, які зуміли укорінитися, з часом виробляли певні особливості світосприйняття, адекватні місцевим умовам. Це пояснює світоглядні паралелі, що простежуються між поглядами різноетнічних мислителів, котрі проживали на українських землях.

Д.Чижевський спробував виділити основні характеристики українського національного типу й простежити, як вони відображені на рівні філософському. З його точки зору, український народний характер не був та й не міг бути чимось абсолютно стабільним. На нього впливали два чинники — природа України та її історія. Велику роль у формуванні психічних рис українців відіграв степ, що сполучає «широту і розмах краєвиду з буйним розквітом життя природи» і породжує почуття «безмежно-могутнього, або безмежно-великого».

На роль степу в формуванні українського світосприйняття вели мову й інші дослідники. «Питоме для степу те, — писав Л.Миколаєнко, — що він через властивість нашої природи... уможливлює всьому життю пишно розвернутися». Завдяки цьому «життя розкривається в ладі і гармонії».

Незважаючи на велику роль степу в формуванні української ментальності, ми далекі від того, щоб перебільшувати його значення. Для предків новочасних українців, жителів півдня Давньоруської держави степ, Дике Поле були чужою, ворожою територією, звідки чекала небезпека. Початково український етнос формувався в лісостеповій та лісовій зоні, де знаходилися основні політичні й культурні осередки — Київ, Галич, Володимир (Волинський), Львів, Луцьк, Острог тощо. Інтенсивне освоєння українцями степу почалося в 16-17 ст. При цьому переселенці несли в степ сформовані звички осілого землеробського населення, своє світобачення. Тому не варто вважати український етнос і культуру витвором виключно степу.

Степ породив таке явище, як українське козацтво. Воно стало продуктом симбіозу протоукраїнської (руської) культури й елементів культури тюркської. Переважила перша, хоча чимало тюркських рис і далі «таємно» зберігається в нашій ментальності. Степ, підсилений впливами тюркських кочівників, творив не лише почуття життєвої повноти, «безмежно могутнього й великого», а й почуття тимчасовості, непевності. Адже життя в Степу аж до 18 ст. включно було небезпечним. Цю ментальну рису козака продемонстрував М.Гоголь у «Вечорі напередодні Івана Купала». Ось як він описує козацький хутір: «Хатинок десять, не обмазаних, не вкритих, стирчало то там, то сям, посеред поля. Ні плоту, ні хліва доброго, де би поставити худобу або віз. Це ще багачі так жили; а подивились би на нашу братію, на голоту: вирита в землі яма — ось вам і хата! Тільки по диму й можна довідатися, що живе там чоловік божий. Ви спитаєте, чому вони так жили? Бідність не бідність: тому що тоді козакував майже кожен і набирав у чужих землях усілякого добра; а більше через те, що не було потреби обзаводитися доброю хатою. Якого народу тоді не ходило по всім місцям: кримці, ляхи, латинство! Бувало те, що й свої наїдуть гуртом і обдирають же своїх. Усяке бувало».

Основні риси «психічного укладу українця», на думку Д.Чижевського, є емоціоналізм та сентементалізм, чутливість і ліризм, що найяскравіше виявляються в естетизмі. На друге місце він поставив індивідуалізм та прагнення до «свободи». На третє — неспокій та рухливість — більш психічні, ніж зовнішні. Власне, всі ці риси, вважав Д.Чижевський, найбільш адекватно в українській думці знайшли вияв у «філософії серця», яка виходить з того, що «в людські душевнім житті глибше, ніж свідомі психічні переживання, служить їх основа — „серце“, найглибше в людині, „безодня“, яка породжує з себе і зумовлює собою, так би мовити, „поверхню“ нашої психіки».

З багатьма наведеними міркуваннями Д.Чижевського варто погодитися. Хоча, на нашу думку, характеристика ним основних елементів української ментальності не є вичерпною. Також не слід перебільшувати в українському філософствуванні значення «філософії серця». Питанням української ментальності та їхнього відображення на філософському рівні багато уваги присвятив І.Мірчук, розглядаючи цю проблему в контексті «слов’янської духовності». Він вважав, що духовна енергія в слов’ян має не вертикальний, а горизонтальний напрямок. Вона зосереджується не в головах геніальних мислителів-спеціалістів (типу Канта чи Гегеля), а розливається широко філософічними зацікавленнями народних мас. Ще однією важливою рисою слов’янської філософії, на думку І.Мірчука, є її «тяга до здійснення думки», схильність до конкретизування, перетворення теорії в практику. Звідси ніби глибока погорда до абстрактних, розумових теорій й інтерес до емоційно-інтуїтивних підходів пізнання, звернення до релігійної рефлексії як більш практичної, життєвої. Все це, вважав І.Мірчук, притаманне і українській філософії.

Характеризуючи її у своїй лекції, прочитаній у Берлінському Українському Науковому Інституті в 1935 р., він звертає увагу на сильну перевагу в ній «моменту емоційного над раціональним». «Українські філософи, — твердив І.Мірчук, — ставляться дуже скептично до границь людського пізнання. Цим всім, очевидно, зовсім не твердиться, що українці недооцінюють вагу раціонального мислення. Словянське, а зокрема українське мислення являється в багатьох пунктах протилежним до думання німецького... Безсистемність замість мертвої часами систематичности, але геніальна інтуїція, що за допомогою чуття будує свої конструкції. Брак ґрунтовності вглиблювання в обмеженій вузькій сфері діяльности — натомість широка сфера духовних інтересів і зв’язана з цим поверховість; ніякого розуміння трактування проблєм в теорії й практиці, але чуттєве схоплення дійсности, безпосередність рішень під впливом афекту й нарешті перемішання моментів теоретичних і практичних. Через домінацію почуття також і воля, хотіння не виявляє особливої твердости, витривалости і пляновости, лише хитається між періодами повної пасивности і надлюдської дільности».

Попри те, що наведені міркування є цікавими й, безперечно, заслуговують на увагу, з нашої точки зору, не варто так різко протиставляти німецьку й слов’янську, зокрема, українську, філософську думку. У німецькій культурі було предостатньо містицизму, а в кінці 18 — на початку 19 ст. Німеччина стала батьківщиною романтизму. Не кажучи вже про те, що вона дала «свавільну» філософію Ф.Ніцше. Щодо раціоналістичної лінії в німецькій філософії, то вона обумовлювалася існуванням в Німеччині сильної схоластичної традиції на рівні вищої школи. Не виключено, що якби в Україні теж існувала така сильна традиція, ми б могли мати українську раціоналістичну філософію. Принаймні існування Києво-Могилянської академії певним чином підтверджує цю думку.

Розглядаючи українську філософію, а також філософські традиції інших народів, які були представлені в Україні, можна твердити, що в них найбільший вияв знаходили наступні ментальні риси.

Передусім це сильна пов’язаність із землею, природою, «злитість» з ними, намагання жити природними ритмами. Ця «злитість», прагнення до природного життя неодноразово виявлялася в творчості українських письменників, мислителів, філософів, що походили з наших земель. Схоже, ця риса мала давні архаїчні корені. А «селянськість» українського етносу, відсутність у нього розвинутої міської культури сприяли її збереженню.

Галицько-Волинський літопис, що є однією з найкращих пам’яток писемності давньоруського періоду, починається поетичною легендою про євшан-зілля. Ця легенда — гімн рідній землі. Вона зовсім невмотивовано введена в літописний текст. Очевидно, вміщуючи її, літописець несвідомо продемонстрував власну ментальність. На сильну пов’язаність із землею українців звертав, до речі, увагу І.Мірчук, називаючи цю рису антеїзмом. Він розглядав її як головний компонент української духовності. Такої думки дотримувалися й інші дослідники української ментальності.

Пов’язаність із землею знаходила вияв на філософському рівні у протиставленні «здорового», «природного» життя життю цивілізованому. Таке протиставлення маємо в Анахарсіса, Г.Сковороди, Т.Шевченка, П.Куліша та інших. Водночас у творчості українських мислителів бачимо звеличення природи, навіть замилування нею.

Така природність, звісно, мала й має свої позитиви. Вона дає можливість «тверезо» подивитися на життя, уникати «цивілізаційних оман». Але, з іншого боку, брак цивілізованості гальмує повноцінний розвиток, на що свого часу звертав увагу В.Антонович. Те, що українці (загалом жителі України) намагаються не відділятися від природи, не протиставляти себе їй, зменшувало значення раціоналістичної рефлексії. Натомість вони надавали значення рефлексії емоційній, інтуїтивній. Тому суттєвою рисою нашої ментальності, яка знаходила вияв на рівні філософствування, є емоційність, чуттєвість. Представлена вона у «філософії серця», яку репрезентували Г.Сковорода, П.Куліш, П.Юркевич.

«В нашому характері, — не безпідставно вважав І.Гончаренко, — центральне місце займає чуттєва сфера. Чуття, головним чином, визначають поступовання української людини. Не входимо в причини цього. Очевидно, багатство української природи, клімат й заняття сільським господарством є тому причиною. Обдаровані надміру чуттям, ми маємо недостатній контроль його з боку інших психічних складників — волі й розумових обдаровань. То не зле, що ми багаті на чуття. Якраз ця чуттєва сфера визначає нашу глибоку релігійність, наші моральні й естетичні вартості, які високо підносять українську людину. Але всякі чуття — і позитивні, і негативні — повинні бути під контролем розуму й керовані волею. Бо без цього будемо мати розщеплений характер, роздвоєну психіку, постійно будемо руйнувати те, що перед тим створили».

Вказана риса певним чином «виводить» українську філософію зі сфери європейської традиції, в якій акцент робиться переважно на раціональності та логічності. Строгі логічно-раціональні філософські течії погано приживалися в Україні. Прикладом може бути Києво-Могилянська академія. Хоча цей навчальний заклад проіснував майже двісті років, він так і не став за своєю суттю українським.

Водночас емоційність та інтуїтивізм зближують українську філософію з індійською традицією, про що вже йшлося. Немало наших мислителів робили акцент на внутрішньому самозаглибленні й самопізнанні. Це бачимо в Г.Сковороди, у інших представників «філософії серця».

Замилування українцями природою, підсилене емоційністю, визначають таку ментальну рису, як естетизм. Звідси намагання українців естетизувати дійсність на рівні побуту, культури. Українцям краще вдається виявити себе в мистецькій сфері, ніж у сфері дискурсивній, де вимагається раціоналістичний підхід. Вони сильні в образотворчому мистецтві, театрі, кіно, поезії. Проте їм «не таланить» у прозі, тим більше в творах дискурсивного характеру. Це ще одна причина того, чому українські мислителі, які намагаються представити філософські ідеї, часто роблять це в олітературеній формі (Г.Сковорода, П.Куліш, Леся Українка, І.Франко, В.Винниченко, В.Підмогильний, О.Бердник та інші).

«Злиття» з природою, бажання уникнути цивілізації було однією з причин того, що українець «втікав і втікає від світу», намагається облаштуватися на хуторі, створити свою «хату з краю». Звідси специфічний український індивідуалізм. Його не варто ототожнювати з індивідуалізмом європейським, що сформувався в умовах міського життя.

Міста в середньовічній Західній Європі виступали такими собі «осередками свободи», де «міське повітря робило людину вільною». Сюди часто втікали енергійні й активні особистості, які не хотіли коритися феодальному визиску. Міське життя давало кращі можливості для реалізації власного «я» і в кінцевому рахунку сприяло розвитку «вільного індивідуалізму». Однак життя в західноєвропейському місті вимагало дотримання відповідних правил, законів, що, зокрема, знайшло вияв у Магдебурзькому праві. Без належного дотримання цих правил функціонування міст робилося проблематичним. Тому сформоване в Західній Європі уявлення про свободу, «вільний індивідуалізм» мислилося в межах закону: я можу робити все, що мені заманеться, але не порушуючи загальноприйнятих правил.

В Україні склалася інша ситуація. В силу різних історичних обставин, тут не настільки інтенсивно розвивалося міське життя. Та й, зрештою, міста не стали «осередками свободи», як на Заході. Такими осередками в Україні виступали неосвоєні землі, Дике Поле, Степ (така собі «первозданна природа»), куди втікали люди, шукаючи волі — і не лише від пана, землевласника, а й від держави, її законів. Не дивно, що в Степу козакували, окрім селян, міщан, потомків колишніх бояр, представники шляхетських фамілій і навіть «неспокійні» князі типу Дмитра Вишневецького (Байди). До того ж, як вважають деякі дослідники, Степ породжував і породжує в людині почуття «безмежної» волі.

Очевидно, історичні чинники, поєднані з географічним фактором Степу, сформували в Україні своє розуміння волі та індивідуалізму. Українець не визнає закону, чітко усталених норм поведінки, накинутих ззовні. Для українців свобода — це воля, навіть сва-воля (без обмежень, наближена до анархії). Щодо індивідуалізму, то він мислиться як «втеча від світу».

Не дивно, що в українській історії філософії та українській культурі виопуклювалися ті особистості, які виступали носіями саме такого індивідуалізму й такої сваволі-свободи. Наприклад, не дуже популярний за часів свого життя Іоанн (Іван) Вишенський, твори якого майже не друкувалися і який поступався за рівнем своєї освіченості та ерудиції деяким письменникам-полемістам, з часом став першорядною фігурою української культури кінця 16 — початку 17 ст. Чому відбулася така «метаморфоза»? Очевидно, далеко не останню роль зіграв своєрідний «духовний анархізм» цього автора, його небажання приймати існуючі суспільні порядки і втеча від них (наразі, до чернечої келії на Афон). Або візьмемо безпрецедентне вивищення в історії нашої філософії постаті Г.Сковороди, перетворення його в своєрідну символічну фігуру. Не вдаючись зараз до аналізу поглядів цього мислителя, зазначимо, що для більшості українців вони практично не відомі. Однак їм імпонує передусім біографія Г.Сковороди, те, що він «утікав від світу».

Український індивідуалізм, поєднаний із розумінням свободи як сва-волі, маємо також у поглядах Т.Шевченка, П.Куліша, В.Винниченка, деяких інших письменників і мислителів. Це можна побачити і в М.Гоголя (питання правда — наскільки цього автора можна вважати українським). Також дана ментальна особливість є й у поглядах мислителів, котрі не належали до української філософської традиції, але які народилися й зросли на нашій землі. Зокрема, це простежується в поглядах Анахарсіса, у багатьох теоретиків антитринітаризму, М.Бєрядяєва тощо.

Неприйняття (чи погане сприйняття) українцями цивілізації, втеча від неї часто набирає не стільки зовнішнього, скільки внутрішнього характеру і веде до формування специфічного українського гумору. Він, незважаючи на м’якість, орієнтує на іронічне сприйняття світу як чогось несправжнього, такої собі гри — «сансари», «суєта суєт». Мудрий чоловік не повинен сприймати його всерйоз, а лише з гумором. У такому випадку гумор виступає як мудрість. Тому він (як би це не звучало парадоксально) стає складником українського філософствування.

Таким він є у філософії Біона Борисфеніта, елліністичного філософа, який походив із України. Гумор у ставленні до реалій життя простежується в Г.Смотрицького, І.Потія, І.Вишенського, Г.Сковороди, М.Гоголя, Т.Шевченка тощо.

Отже, українська філософія хоча й перебуває в руслі європейської філософської традиції, є далекою від її класичних зразків. Підходити до неї з критеріями, притаманній цій традиції, справа малоперспективна. При такому євроцентричному підході (а саме він переважає при розгляді історії філософії в Україні) ризикуємо багато що втратити, випустити з нашого поля зору дійсно цінні речі. Треба усвідомити: ми маємо «свою мудрість», свою специфічну філософію. І не треба комплексувати з приводу того, що і нас не було «великого філософа», який би «утворив синтезу світового значіння» (як це робить Д.Чижевський). Можливо, ідеї Анахарсіса чи Г.Сковороди, Т.Шевченка чи Л.Українки для нас є не менш цінні, ніж ідеї великих філософів. Та й чи тільки для нас? Ми бачимо, що сучасна західноєвропейська філософія відходить від чисто раціоналістичного підходу, шукаючи для себе можливості інтуїтивної та емоційної рефлексії. Саме це притаманне українській філософській традиції.

То чи не пора глянути незашореним поглядом на свою філософію, відшукавши в ній цінні ідеї, які потрібні не лише нам, а й іншим?