Національний університет «Острозька академія» — наступник першого вищого навчального закладу східнослов’янських народів — Острозької слов’яно-греко-латинської академії. Сьогодні виш визнано одним із найпрестижніших вищих навчальних закладів України.

Університет

Національний університет «Острозька академія» має статус самоврядного (автономного) дослідницького національного вищого навчального закладу. В університеті функціонують наукові центри, лабораторії, спеціалізовані вчені ради із захисту кандидатських дисертацій.

Наука
Ресурси

Серед ресурсів, що надаються студентам, викладачам, працівникам та гостям університету наукова бібліотека, редакційно-видавничий відділ, відділ зв’язків з громадськістю, Центр вивчення спадщини Острозької академії, відділ працевлаштування, ресурсні центри, методичні кабінети.

В Національному університеті «Острозька академія» діє п'ять факультетів та Інститут права ім. І. Малиновського, студенти яких навчаються на шістнадцяти престижних спеціальностях.

Факультети
Корисне

При Острозькій академії створена велика кількість студентських організацій, а також проектів, у яких студенти беруть активну участь, мають змогу проявити свій творчий потенціал та реалізувати себе.

Євроінтеграція та євроімітація

02 листопада 2012

Петро КРАЛЮК

Завжди із задоволенням читаю публіцистику Оксани Пахльовської. Однак стаття «Не-європейська Україна» в газеті «День» зачепила за живе. Як на мене, це не просто текст — це крик душі освіченої та ерудованої людини, яка добре знає європейські реалії й не може без болю спостерігати за тим, що твориться на її батьківщині — «не-європейській Україні». Аналіз безпощадний — це стосується і влади, й опозиції, й молоді, й інтелектуалів. Принаймні, не знаю, щоб хтось так писав про ці речі — глибоко, зі знанням справи, не оглядаючись ні на авторитетів, ні на «священних корів».

І все ж, погоджуючись з абсолютною більшістю міркувань авторки, не можу прийняти дух песимізму статті. Схоже, Оксана Пахльовська не бачить європейської перспективи України. Говорить, що Україна перекрила собі шлях у Європу. І винуваті в цьому всі, точніше все українське суспільство. Так, у цьому твердженні є велика доля правди. Те, що Україна не-Європа, значною мірою винне українське суспільство — політичні й культурні еліти, старше та молодше покоління. Інша річ — чи доля вини в усіх однакова. Приміром, яка доля вини українського заробітчанина, що, не маючи змоги заробити копійку на батьківщині, подався до Італії чи Португалії й який частину зароблених грошей відсилає в Україну, щоб підтримати свою родину — й тим самим інвестує економіку нашої країни; а приїжджаючи на батьківщину під час відпустки, приносить сюди, хай невелику, частку європейського досвіду? І яка доля вини бізнесмена, який цинічно експлуатує українські ресурси, а зароблені тут гроші вивозить в офшори, за ці ж гроші відпочиває, лікується в Європі, навчає там своїх дітей, купує нерухомість і... фінансує в Україні антиєвропейські політичні сили?

Але питання не лише про долю вини представників українського суспільства. Питання також у тому, чи тільки українське суспільство винне в не-європейськості України? Адже Україна існує не ізольовано. Має «старшого брата», сиріч Росію, яка аж ніяк не хоче бачити Україну в європейських структурах — передусім у НАТО та Євросоюзі. Росія має достатній вплив на українське політичне та культурне життя, щоб стримувати наші євроінтеграційні зусилля. Проте справа не тільки в Росії — від неї чекати чогось іншого не варто. Питання також у тому, чи розуміли й розуміють в Європі значення України й чи здійснює Євросоюз ефективні дії, спрямовані на її євроінтеграцію?

ТРОХИ ІСТОРІЇ

Не будемо заглядати вглиб віків, щоб проаналізувати відносини України й того політичного та культурного простору, який ми зараз іменуємо європейським. Зазначимо лише, що відносини ці були непрості. Не раз і не два Європа кидала на поталу Україну і не завжди цінувала ті зусилля, які витрачали наші предки на оборону Європи. Звернемося до днів недавніх.

Отже, початок 1918 р. Проголошена незалежна Українська Народна Республіка, котра відразу опинилася перед лицем більшовицької навали. Яка реакція європейської Антанти? М’яко кажучи, стримана. Хоча, здавалось би, Україна могла бути союзником Антанти і в боротьбі з більшовиками, і для протистояння Німеччині та її союзникам. Загалом Антанта виявляла вороже ставлення до України й водночас підтримувала білогвардійців. Озброєні Антантою польські війська, які б мали воювати проти більшовиків, у 1919 р. успішно воювали проти українських військ. У квітні 1920 р. С. Петлюра та Ю. Пілсудський підписали договір про спільні військові дії, спрямовані проти більшовиків. Саме завдяки військовому союзу поляків та українців сталося т.зв. «чудо на Віслі», коли більшовицькі війська були зупинені й не пішли в Європу. Проте в березні 1921 р. Польща уклала з більшовиками Ризький договір, фактично здавши Україну Росії. І робилося це під егідою європейської Антанти.

Попри те, що європейські держави після Першої світової війни могли посприяти збереженню Української незалежної держави, вони майже нічого для цього не зробили. За що й поплатилися кривавою Другою світовою війною. Адже якби існувала незалежна Україна, геополітична ситуація на Європейському континенті була б іншою.

У 30-х рр. ХХ ст. дехто з представників англійської політичної еліти розумів, що українські землі можуть відіграти ключову роль під час глобального воєнного конфлікту в Європі. Але чи було розуміння цього в інших європейських політиків? Радше ні, ніж так.

Недалекоглядна політика європейських керівників у кінці 30-х — першій половині 40-х рр. ХХ ст. призвела до того, що не лише українські землі ввійшли до складу СРСР, а й під радянським впливом опинилися країни Центральної Європи, тим самим фактично вийшовши з європейської спільноти народів.

На жаль, історія зараз повторюється...

ЄВРОБАЙДУЖІСТЬ

Європа погано знала і знає Україну. Тут є вина самих українців. Проте є й вина Європи. Зайдіть у книжковий магазин десь в Англії, Німеччині чи Швеції або навіть в Італії, Іспанії, Португалії, де живе чимало українських трудових емігрантів. Чи знайдете ви там книжки про Україну? Або інформацію про неї — в т.ч. у туристичних довідниках. Результат буде більш ніж печальний. Та й у наших ближніх західних сусідів про Україну знають небагато.

Схоже, в керівників Євросоюзу немає чіткого розуміння того, що Україна — це, звичайно, не Росія, але це й не колишні країни соцтабору з Центральної Європи, і навіть не країни Балтії. Більша частина України входила з самого початку до складу СРСР. І, хочемо ми цього чи ні, але тут була сформована радянська людина з відповідними антизахідними стереотипами. Робилося це шляхом жорстоких репресій — згадаймо хоча б Голодомор і Сандармох. Для радянської людини Захід є «гнилим», «переживає кризу», там нічого доброго немає і тому туди не треба прагнути. НАТО й Євросоюз — вороги. Особливо НАТО! Хоча, за великим рахунком, радянська людина знає про Північноатлантичний блок приблизно те саме, що й про життя на Марсі. І якщо ви думаєте, ніби радянськість — це риса старшого покоління, то глибоко помиляєтеся. Чимало молодих людей і далі продовжуює жити в «радянському минулому», навіть ті, хто виріс за часів незалежної України.

Але ж є Західна Україна, яка мала менший досвід радянськості, яка боролася зі зброєю в руках проти комуністичного режиму й під час Другої світової війни, й після неї. Де навіть у «щасливі» роки застою люди не приймали комуністичні цінності, поглядаючи в бік Заходу. З цієї частини України чимало людей, не чекаючи милості від «суверенної української влади», поїхало заробляти на Захід гроші або навчатися там.

У питаннях європейської інтеграції Україна — «розірвана країна». За великим рахунком, Схід і Південь у Європу не хоче, а Захід — навпаки, Центр — коливається. Додайте до цього потужні російські впливи — і ми отримаємо не-європейську чи навіть антиєвропейську Україну. Але ж є, попри все, й Україна європейська. Це не обов’язково Україна Західна. Це люди, які бувають є Європі, знайомляться з її життям, культурою. Їх не так багато, як би цього хотілося, але вони є.

Ось тільки питання: чи готова Європа, а якщо готова, то наскільки, підтримати цю європейську Україну? На жаль, кроки в цьому плані скромні. А часто й неефективні. Так, є різні програми, зокрема освітнього, культурно-мистецького характеру, які дають можливість знайомитись українцям із реаліями Європи. Але, насправді, це мізер, який не здатний щось змінити кардинально.

Подивіться на українську ситуацію в сфері інформаційній. Маємо засилля російських мас-медіа. І дуже скромне представництво медій із країн Євросоюзу. Але ж засилля російських мас-медіа — це не вибір українців, а цілеспрямована робота Росії. Так само і скромне представництво європейських засобів масової інформації в Україні — це наслідок неуваги Євросоюзу до нас.

Або візьміть нашу трудову еміграцію в країни Євросоюзу. На сьогоднішній день це вже не сотні тисяч, а мільйони людей. Вони є одними з головних інвесторів економіки України — щорічно переводять сюди мільярди євро. Дехто з них повертається додому й засновує свій бізнес. Такі люди стають носіями європейських цінностей. Поспілкуйтеся з цими емігрантами — і ви зрозумієте, наскільки вони відійшли від нашого «совка».

Проте чи використовує Євросоюз цей потенціал для інтеграції України в Європу? Чи створені в країнах Євросоюзу сприятливі умови для українських трудових емігрантів, чи є допомога їхнім контактам зі своєю батьківщиною, родичами, рідними? Похвалитися тут немає чим. Кращі умови часто мають вихідці з колишніх колоній країн Євросоюзу чи певні категорії емігрантів з СРСР, які живуть переважно на соціальну допомогу.

Незважаючи на «розірваність», Україна все ж спромоглася продемонструвати свій європейський вибір. Маю на увазі помаранчеву революцію. Українське суспільство у своїй більшості (хай навіть ця більшість була мінімальною) заявило, що готове орієнтуватися на європейські цінності. Хоч би як ми ставилися до президента В. Ющенка і «помаранчевої команди», хоч би як критикували їхні помилки, вони намагалися відкрити двері України в Європу. Візьміть хоча б такі «дрібнички», як безвізовий режим для поїздок в Україну громадян країн Євросоюзу та вступ України до Світової Організації Торгівлі (СОТ).

Чи були зроблені серйозні зустрічні кроки? За великим рахунком — ні. Чи були, наприклад, підписані якісь вартісні угоди у сфері економічній або культурній? Чи був спрощений візовий режим у країни Шенгенської зони для українців? Чи були побудовані нові пропускні пункти на західному кордоні України?

І взагалі, складається враження, що Україна робить кроки назустріч Європі, але з боку останньої немає адекватної реакції. Так, на зорі української незалежності наша держава відмовилася від ядерної зброї. Не секрет, що більшість ракетних установок, які знаходилися на її території, були націлені на Західну Європу. Завдяки цьому кроку Європа отримала чимало — і в плані безпеки, і навіть у плані фінансовому. А що отримала Україна?

Оксана Пахльовська справедливо зазначає; не дуже велике число українців виїздить за кордон у країни Євросоюзу. Воно то так. Але ж для цього треба мати візу — яку не завжди тобі дадуть. Та й на кордоні доведеться довго постояти, що важко не лише фізично, а й психологічно.

Зате проблем із візами й перетином кордону в нас не мають різні бізнесмени, чиновники, які реально працювали й працюють проти євроінтеграції України. Більше того — вони скуповують у країнах Євросоюзу власність, відкривають банківські рахунки і т.д. і т.п. Не мають проблем із візами скандально відомі FEMEN. А ось українські діячі культури, спортсмени можуть мати. Не кажучи вже про пересічних українців.

До речі, про діячів культури. Оксана Пахльовська різко розкритикувала, не називаючи прізвищ, деяких інтелектуалів, переважно відомих письменників, які, на її думку, демонструють неєвропейські підходи в політиці й культурній діяльності. Що це письменники — здогадатися нескладно. І критика на їхню адресу не безпідставна. Але — парадокс, всі вони «сидять на грантах» у країнах Євросоюзу, там видають книжки, отримують літературні премії.

Певно, непорядки діються в «Датському королівстві»?

Зрештою, це «Датське королівство», загалом стримано ставлячись до євроініціатив «помаранчевих», не так давно, років зо два тому, вітало прихід до влади в Україні «біло-блакитних». Більше того — тоді запропонували зону вільної торгівлі з Євросоюзом, про що «помаранчеві» могли лише мріяти.

Щоправда, тепер ситуація, у зв’язку з відомими причинами, різко змінилася.

Звісно, політика — тонка річ...

Тільки ось не треба забувати уроки історії. Україна, хоч там що, є країною з великим ресурсним потенціалом, а також важливим для Європи «транспортним коридором». Виштовхувати її в «сіру зону» і, зрештою, віддавати в руки Росії, це чинити собі, тобто європейцям, на шкоду — про що засвідчили події й після Першої світової війни, й під час Другої...

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

Можна і треба критикувати наші політичні еліти (владу й опозицію), наших інтелектуалів, молодих людей за те, що вони не прилучаються (чи недостатньо прилучаються) до європейських цінностей, що замість євроінтеграції займаються євроімітацією. Але давайте задумаємося, чи можлива в Україні інша ситуація, коли наша країна залишається в «стані розірваності». У нас є немалі євроінтеграційні сили, але є й їхні противники. На сьогоднішній день останні сильніші.

У кінці своєї статті Оксана Пахльовська подає такий образ: мовляв, якщо в сім’ї є інфікований хворий, його ізолюють від здорових людей, кладуть на карантин. Схоже, на карантин уже поклали «інфіковану» Україну.

Однак на карантині можна лікувати, а можна просто махнути рукою й не заважати хворому піти в небуття.

Джерело: www.day.kiev.ua